Сірко наказав укласти з татаринового зізнання листа й одправити в Москву. Північну столицю охопила тривога, там готувалися до великої війни, споряджали військо, в містечку Путивлі будували хороми для царя. Звідти він мав повести воєнну кампанію. А тим часом указав Самойловичу й Ромодановському виступити назустріч турецькій армії. Гетьманське та стрілецьке військо підійшло до Дніпра й, довідавшись, що турки та татари далеко, переправилося на правий берег та обложило в Чигирині Дорошенка. Самойловчч сподівався під цю веремію забрати в того 6улаву й стати гетьманом обох берегів Дніпра. Бо хоч навесні йому здався ставленик польської сторони Ханенко, а з ним десять правобережних полковників і в Переяс лаві було скликано раду, на якій Самойловича проголошено гетьманом обох берегів, Дорошенко тієї ради не визнав і булави не оддав. Запорожці теж мали її за нечинну, казали, що гетьмана обирали не за вольностями й правами Війська Запорозького. Сірко вимагав скликати раду в долині Росави, широку іі вольну, як за батька Хмеля, аби вона навічно проголосила одного гетьмана для України. На те не схилялися ні Самойлович, ні Дорошенко, як не схилялися раніше Виговський, Брюховецький і Хмельниченко. Коли Сірко починав думати про те, йому в пам'яті спливала притча про батька, який залишив синам хату. Велику та світлу хату — на дві половини. Замість того, щоб порядкувати в ній ладком, сини виривали один одному чуби, хапали один одного за горлянки, мовляв, на моїй половині кращі порядки, піддайся мені. І розсипали в бійці жар із печі, хата горить, але вони чубів не випускають.
...Гетьману й старшині — клопоти великі, державні, аби втриматись на високих урядах, аби повоювати один одного; козакам — клопіт дрібний: спорядити від кожних п'яти дворів на війну вояка. Військовий риштунок підскочив у ціні неймовірно, і впали ціни на хліб, полотно та дьоготь. За інших часів частину обладунку брав на себе гетьманський двір, нині ж мали сутужити тільки підпомічники. В городових полках на базарах та ярмарках люди гомоніли, що гетьмана Самойловича їм не треба, бо ж побільшала компанійщина та інші побори, стало гірше, як за Демка Многогрішного; дорошенківці ж, де стація, а також млинова й компанійська подать були такі ж високі, як і на лівому березі, воліли піддатися Самойловичу. До того ж їх відлякувала татарська протекція, за якої не завжди знаєш, хто ти: союзник чи бранець, і вабила спілка з єдиновірним російським'людом, при якій, либонь, вдасться оборонитися.
Самойлович порішив: настав час здолати свого останнього ворога. А тоді добере способу заткнути свавільні пельки. Загнуздає Січ, скрутить її в ріг баранячий. Візьме в облогу зусібіч — жоден безштанько туди не пробереться, не опереже сухореброго стану шабельтасом.
Взяли в облогу Чигирин, поставили гармати й кидали ядра зі ста гармат. Але вельми міцна Чигиринська фортеця на крутій горі, опоясана трьома рядами ровів, наповнених водою з Тясмину, у ровах списи й стріли, сталеві луки й кілля, а по схилах рогатки, щити та інші смертоносні мудрації. Всі приступи розбивалися об фортецю, як хвилі об камінну забору. Спалили нижній посад, та й потому. А в степу по той бік Тясмину вже кружляли татарські дозори.
Все те було достеменно відомо запорожцям, тільки не мали розгаду, яким шляхом піде султан і для чого в Очакові збирається флот. Певно, то буде друга хвиля, котра підіпре першу. Галери піднімуться Дніпром до порогів, сипаї обкладуть Січ, аби не мати в тилу потужного ворога. Січова рада порішила поки що з Січі не виступати, а тим часом спорядити з полковником Савою загін під Чигирин, аби вчинили розвідку. Наловили "язиків", а також домовились із гетьманцями та стрільцями про сукупні інкурсії на ворога.
З тим загоном од'їздила й зміна Тавинській залозі. Півтори доби йтимуть разом, а далі розділяться, й кожна партія поверне в свою руку.
II
Проминули крам-базар, хату Охріма Капшука за Чортомликом, котрий тримає воли на підкормку, — витягає ними весною та восени па ро.'і аслих лугових тванях вози, що правують на Січ, далі переїхали тирлище, де запорожці розминають коні, стрибають через кущі та ями й об'їжджають лошаків, а також самі вчаться ратної справи, помахали Кирилові, одноокому парубкові, який наймитує в корчмаря Купріяна. Під горою притулилося дві корчми — Купріянова і єврея-вихреста Шийки, тут заночовують ті, хто за дня не добився до січового передмістя або з якоїсь причини боїться туди поткнутися в сутінках.
Коні пішли некрутим узвозом угору. Лаврін Перехрест обіперся об високу, мідну передню луку сідла, звівся в стременах, востаннє оглянувся назад. Лаврін прощався з Січчю. Не мав іншої домівки, не мав іншого роду-племені. Січовий курінь — вся його батьківщина і вся родина. Он він, ледь мріє в мареві. А поруч інші, темніють стріхами, на деяких стріхи взялися мохом, кілька світлих, вкритих минулої осені; чорніють дерев'яні башти і біліють та сіріють корчми й кузні над Чортомликом, Грецька хата та заїжджий двір Семена Кобилки. Корчма, хворостяні та рублені ятки, заїжджі двори обкутані дубами та вербами, яворами і осокорами, там, де осокорів найбільше, — запорозька пристань.
Стислося в тузі серце. Знав — уже ніколи не заграє конем біля могили Мама-Сура, не стрельне на водохреща з церковної дзвіниці з гармати. Ще хлопцем залазив туди, випрохував у гармашів ґнота, а по тому походжав серед однолітків, замурзаний у сажу та кіптяву, поважний та гордий. З роками, коли подорослішав, теж ходив до церкви частіше за інших молодиків — послухати півчої. Гарно співала запорозька півча, нею зачудовувались навіть іноземні гості. Онде біліє церковна дзвіниця, мідний хрест поблискує проти сонця, обабіч, трохи нижче, поблискують ще два хрести — на бабинцях, видно навіть чорні очниці вікон-бійниць.
Навпроти церкви — курінь отамана, на його гребені чорніє лелече гніздо. З нього саме знявся лелека, полетів на Задніпря. Сірко сам поклав на гребені поламане колесо польової гармати, й птахи звили на ньому гніздисько. Вони обвиклися, їх навіть не одлякувала стрільба. Лелечі гнізда чорніли ще на кількох куренях.