Яса

Страница 244 из 253

Мушкетик Юрий

Отако сидячи й далі в гіркій задумі, наказав покликати всіх старшин і з ними пішов до церкви. Разом відімкнули скарбну скриню у правому притворі, й кошовий дістав звідти шкіряну торбу із золотими динарами, вручив осавулові Вірмену, котрий їхав посланником у городові полки. Ці гроші кошовий виговорив на башлівці після походу на Крим, доклав до них свою частину.

— Оддаси їх у Київську колегію, — сказав Вірмену. — Нехай ростуть наші діти розумні, може, намислять своєму краєві долю ліпшу, ніж ми змогли завоювати шаблями. А межигірські ченці нехай на цей раз вибачають, адже молитва голодного швидше доходить до бога, ніж ситого, про це і в святому писанії сказано.

Коли проходив повз чернечий двір, його погляд упав на дощатий прикомірок, який притулився в кутку біля воріт. Пам'ять йому щось підказувала, й він зупинився. В цьому прикомірку часто пропадав його джурам Надто останнім часом свого життя на Січі, Сірко ще раз обдивився ветху будівлю, стулену з дощок, взяту в ушули, криту дрібним очеретом. На перекошених, темних дверях висів великий замок.

Сірко знав, що маляр Жух, який жив тут і малював для церкви ікони, звіявся кудись півроку тому й не появлявся більше.

— Ключ у когось є? — запитав кошовий у підпаламаря, що топ-тався за ним.

— А він без ключа одчиняється, — мовив підпаламар і довгою, худою рукою відкинув дужку замка. Двері прочинилися з таким скрипом, що горобці шурхнули з-під стріхи. Сірко переступив через порубаний поріг. В комірчині, де стіни були пофарбовані жовтою фарбою, а стеля білою, панувало безладдя. В усіх кутках стояли якісь дошки, полиці, на столі, що па півпальця припав порохом, темніли черепочки та горнятка, й скрізь — попід стінами, а також на полику, який правив за ліжко, — виднілися ікони та картини на дошках та жерсті. На декотрі в дощі попадала вода зі стелі, й вони позатікали, й були обсновані павутинням. В очах святих, як здалося кошовому, світився докір. Всі вони дивилися прямісінько на нього, мовби ждали чогось од нього. Тільки малий Христос спокійнісінько спав на хресті, на якому його колись розіпнуть — серед цвяхів, різок, молотків та тернових вінків. Увагу кошового привернув козак на човні, у сяйві, який бився з турком — теж на човні. Чимось був той козак знакомитий Сіркові, когось йому нагадував. Горда постава, горде чоло й майже дитинна усмішка на устах. І враз отаман здригнувся. Він зрозумів, чию парсуну бачить перед собою.

— Це віра б'ється з невірою, — пояснив підпаламар. — А малював маляр парсуну з вашого джури. А ото дошки, які сам джура везькав, любив вправлятися з мальовидлом. Богородицю він малював і сто дів також.

Чорнява, з точеним підборіддям, з дугастими бровами, ще й над лівою бровою чорна цятка, у білому вбранні богородиця була сумна і гарна, на неї чимось була схожа й діва, яка виходила з воріт фортеці назустріч іншій діві.

— А де ж ще дев'яносто вісім дів? — запитав кошовий.

— Як де? — здивувався підпаламар. — За мурами, їх не видно. На вузенькому підвіконні лежала книга "Меч духовний", Сірко гортав її, а сам раз по раз поглядав на ікону, де козак бився з турком.

— Гарний був цей маляр. Жух? — запитав, аби щось запитати.

— Гарний, — ствердив підпаламар, що й далі стояв за Сірковою спиною. Його худа, кругла голова стриміла з-за плеча кошового, неначе горня, почеплене на кілок у тину. — І вчений вельми. Тільки якийсь непосидючий. Ще й до жіноцтва вабкий. Я, каже, без білої челяді не можу... Навчає десь якусь удовицю, — хіхікнув догідливе й одразу замовк. — Джуру вашого теж навчав, — додав по хвилі.

Сірко не зважив на підпаламареве хіхотіння й подумав, що в жодному краї немає стільки грамотної білої челяді, як у їхньому. Бачив це на власні очі, пройшовши пів-Європи, од Дюнкерка до Січі, й потім не раз навідуючи сусідні краї. На це указував і дивував цьому також син антіохійського патріарха, який мандрував колись через Україну. Сірко з почтом супроводжував його кілька днів. "Ніде по світу немає стільки грамотного люду, як у вас, — казав патріарший син. — А що стільки грамотного жіноцтва, так це просто вдивовижу". "Не порятувала, моя земле, вченість і грамота синів твоїх, — подумки мовив кошовий. — І тебе, Лавріне, також. Мали в достатку мечів духовних і мало крицевих. А може, не досить гострили ті й ті, ще й надто багато несли в серцях милосердя та довіри". Поклав на підвіконня книгу, обтрусив з рук порох.

— Занесеш цю ікону до мого куреня, — наказав підпаламареві, вказавши на козака, що бився з турком. По тому вернувся до січової канцелярії.

Віддав ключі од таємної канцелярії Брекалу, котрого лишав наказним, перегомоніли ще раз, перетерли всі найближчі турбації. Перерахували прибутки — з рибних промислів, з шинків, з перевозів, димове з гніздюків — перевірили по паперах, звірили до копієчки. Мав від'їхати чистий.

І вже аж тоді наказав увести прибульців, які просилися на Січ. Такий завів звичай — спершу погомоніти самому, а вже по тому нехай складають у церкві присягу на вірність кошу та товариству. Їх було троє. Двоє — низенькі, біляві, чимось схожі між собою, третій — високий, вирлоокий, довгошиїй, крутив довгою шиєю, немов йому затісний був комір. Кошовому здалося — парубок йому по знаку.

— Цього перейняли біля Орілі, — сказав козак, який привів прибіглеців.

— Тебе як звати? — звернувся до парубка Сірко. — Я вже тебе десь бачив.

— Маєте добру пам'ять. Минулої весни я приїздив з гетьманським посольством і напросився в степ. Їздили до Тавинської залоги.

— То ти з гетьманського двору? Чого ж прибіг сюди? Вбив кого чи обікрав?

Ждан стиснув губи, аж вони побіліли. Стояв мовчки, дивився повз отамана, неначе не бачив його. В серці скипалася образа.

Дві дороги простелила йому доля. Одну — до Колисчиного двору, де чекала кароока, весела Парасочка, де чекало спокійне, гоже життя, другу — на Січ, на якій, за словами Митрофана, хліб з остюками, а воля іноді теж без штанів бігає. Він не повірив Митрофанові. Нещодавно ж переконався, що Митрофан казав правду. Доброю наукою було йому рибальське займище отамана Жмурка і Пивові млини біля Орілі. Охмолостився, обтесався на Січі трохи, а того не показував. Сам не відав, чому не признався, що півтора місяця обтирав лаву в Дядьківському курені, либонь, через смерть того ж таки Жмурка, не хотів давати об тім ніякого виводу й не хотів зізнаватися, що має на Січі брата; від того стримувала його якась засторога, якась таємниця. Волів бути самим собою, волів сам завоювати право називатися січовим козаком. І хоч, може, й Митрофанова правда, що воля й тут іноді бігає без штанів, одначе це таки воля, це — найвалочніше місце на всій Україні, й люди, які прийшли сюди, живуть не для власної користі, а для чогось більшого, недарма так часто важать життям. Звичайно, Ждан не міг забути й Парасочки, її веселого усміху, її карих очей. Може б, і дожив до старості, видивляючись у ті очі, якби не Парасоччин облудний батько — Сидір Колиска, що так ницо обманув його. Колиска хотів щастя своїй дочці і в обмін за те купував неправдою зятя.