— Пасічників нині ніхто не шарпає? — запитав про всяк випадок.
— А що в нас взяти? — мовив Курка.
— Так і Клим Пісочник казав. А коли припекли прибиші розпеченою лопатою — вказав на горнятко із золотими, — під'юдив Нечепа. — А в тебе, дяче, грошики водяться.
— Мої гроші по людях ходять, — невдоволено відказав Курка. Скільки Сірко знає Курку, він завжди отакий — роздратований, чимось невдоволений. А чого? Сірко подумав, що ми іноді мовби самі собі вороги. Проживаємо життя не в широкому світі, а у створеній у власній душі в'язниці.
Голосно, з привиском позіхнув за спиною Курки пес, десь у гущавині зареготала сова. Місячний серп випручався з грушевого гілля. На заході зірвалася зоря й полетіла, лишаючи за собою білий слід.
— Наткав ти, Трохиме, небилиць, — утікаючи від розмови про гроші, повернув у попередню колію балачку Курка. — По твоєму розмислу, і кров можна пролити й лишитися праведним.
— Аякже. Пророк Ієзекіїл сказав: битися за праве діло треба тільки з волі святого духа.
Сірко здригнувся, повів плечима, неначе від холоду. В глибині душі підозрював, що завели всю оцю балачку дяк і горбун не випадково. Одначе, примусивши замовкнути їх, не примусиш мовчати голос, що затаївся на дні власного серця, ці тривожні думки кружляють у голові кожного воїна, надто того, хто не тільки посилає на смерть інших, а завдає її власною рукою. І йшлося тут вже не про порушення церковного чинопорядку. Одного разу, коли ієромонах, правлячи молитву, не вельми щиро просив у бога перемоги козакам (а було це перед походом, і Сірко до початку служби натякав на це попові), кошовий вийшов зі свого бокуна, перепинив ієромонаха й сказав: "Якщо, попе, тобі забракло віри в козацьке воїнство або так вже облінився твій язик, котрий лиже таки ж запорозькі меди, то ми знайдемо собі іншого ієромонаха, а тебе пошлемо ловити у ковбанях карасі" Отже, йшлося про те найбільше, з чим дедалі частіше залишався Сірко наодинці і проти чого шукав собі захисту та твердого опертя. Пора ж бо було думати про спасіння душі, а чим її йому, воїнові, спасати? Чомусь згадалася перша смерть, яка впала з його руки. Їхали вони зі старим козаком Качаном у своїй-таки Слобожанщині понад річкою Оріллю в дозір. День був осінній, холодний і вітряний, козаки куталися в киреї. Качан раз по раз зупиняв коня і злазив на землю по малій нужді — старого мучила застудна хвороба. Потім Качан наздоганяв його мишастим коником і знову їхав поруч. Поминули шелюги, верболіз, що росли в долинці. Качан зупинився біля кущів, а Сірко виїхав на горба. Виїхав, притримав коня, і в ту мить щось мовби вдарило його в спину. Він оглянувся й побачив мишастого коника і якусь темну купу на землі. Не одразу й збагнув, що то таке. А тоді завернув коня й вихором полетів до кущів верболозу. Назустріч йому із землі підхопилося двоє татар, один натягнув тятиву лука. Сірко провис на стременах нижче кінської гриви і вже не чув посвисту стріли, вдарив татарина кінськими грудьми, крутнувся конем на місці й майже на льоту брийонув шаблею волохатий клубок. Другого татарина він не побачив, — той шаснув у лози, — скочив з коня (те було необачно, татарин міг напасти з кущів, але не напав), схилився над Качаном. Обличчя тому було сіре, губи потягло вбік очі закотилися під лоба. Татари вдарили козака по спині дубиною, а вже по тому скрутили сирицею нерухоме тіло. Сіркові довго довелося одхаючувати Качана, а вже по тому так само довго стояв над татарином. Це був зовсім молодий ординець, в нього щойно засіявся вус, — ясночолий і довговидий, зовсім і не схожий на татарина. Він болісно скривив уста й затулився рукою, мовби й мертвий чекав ще одного удару. Сірка пойняли подив, сум'яття. Він вбив людину. Тоді ще не думав, що це ворог його віри, навіть забув про те, що й сам міг опинитися в сириці або й лежати мертвим на цій посивілій траві. Трави сивіють тільки од старості, а люди ще й з горя.
А Качан підвівся, штовхнув ногою нерухоме тіло. Ще сказав:
"Добре ти його потягнув". Сіркові не сподобалася похвала.
А потім і сам хвалив козаків за добрий удар, за важку руку. Бо тільки важка рука може порятувати людність у їхньому краю. Легка рука для скрипки, для бубна... А чи ж багато треба таких рук? А може, й багато...
— Віра без добрих справ пуста, — сказав Нечепа. Сірко прислухався. "Віра без добрих справ..." А які добрі справи чинив він? Походи та січі криваві...
Тонкий і чуйний чоловік Трохим Нечепа. Якимось десятим чуттям вловив отаманів настрій, відгадав його мислі й провадив мовби сам до себе (а може, й справді розмовляв з собою в думках):
— Бог бачить всі діла на землі, праві й неправі. Здійнята вгору правиця з шаблею за вдів і сиріт, за стоптане жито — завжди праведна. На загарбання маєтностей, на погорду перед іншими, на запо-лучення урядів — неправедна. Ниньки в усьому тому важко розібратися. Настане друге пришестя, настане суд страшний, і явимося всі перед, господом в наготі своїй. І вже не прикриють гріхів ні ряса, ні жупан, ні сірячина. Багато сходив я світу, багато бачив. Бог за гріхи мої покарав мене горбом. Але якби я був молодий і здоровий, то вибрав би собі в провідники по тій дорозі, що через нетрища і байраки, в світи тамтешні, не єпископа, не ієромонаха, навіть не схимника, а такого чоловіка, що жив правдою, служив ближнім своїм.
Добре, м'яке Нечепине обличчя сховала тінь від бриля, було видно тільки підборіддя та губи, на яких стрибали білі відсвіти. В прозорій тиші, що повисла над байраком, його слова лунали провісницьки. Навіть Курка не спробував повернути їх на кпин. Він лише сказав:
— Схимник молиться за увесь люд.
— Що ті молитви, коли плачуть сироти і вдови, — заперечив Нечепа. — Я не пам'ятаю, щоб хоч одна молитва, крім хіба божої, нагодувала голодних і заступила поле од супостата. Добрі то справи чи лихі... Дивлячись з чийого ока: божого, козачого, посполитського?
Сірко зітхнув і подумав, що й їздить він сюди, в Грушівку, не вибирати місце для пасіки, а... щоби розібратися в самому собі. В тому, що наплутало життя, в тому, чого не зрозумів сам і чого, може, не зрозуміють ті, хто піде по його слідах. Ніби і йшов рівно увесь вік, а мережка слідів позаду лишилася нерівною. І основне — вони нікуди не привели. Й, мабуть, вже не приведуть. Хто піде по тих слідах? До якої межі? Скільки їх буде? Чи зможуть протистояти світу, жорстокому і неправедіивому? Звідки засвітить їм сонце? Будуть господарями своєї землі і долі чи сповнятимуть чиюсь волю? Того не міг знати, навіть не міг проникнути думкою за перші гони — попереду стояв морок. Який же заповіт залишить він нащадкам? Жити добром, правдою... Він жив добром. А вони чим житимуть? Смиренністю, покорою богові і долі? Й досягнуть чого? Ні, в цьому світі смиренністю не досягнеш нічого. "Добрі справи — це ті, що в ім'я рідної землі і рідного люду", — подумав Сірко. І ще подумав, що в тім огромі, в тім хаосі, що нагромадився у власній душі, йому самому не розібратися, та й не варто гаяти на те час. Принаймні поки шо. Може, коли вже обсядеться в Грушівці й ночі стануть довгі, спробує розікласти все, що накидало життя, по кількох коморах, але зараз йому доводиться дбати про інше, круто обмислювати день прийдешній і все, що він несе з собою.