— Киш, — сказав крамареві Сірко, — йди з позовом до судді — по чину, нехай судить справедливо зрілим оком.
Крамар лупав очіїма, відступав — сам знав, що звернувся не по чину, йти до судді теж не хотілося, бо позовний калач, либонь, коштує стільки, як те сукно, та й невідомо, чи ще відсудить. Сірко проїхав повз ятку, біля якої стояв козак: кабардинка з нашитим навхрест зологим позументом була насунута аж на лоба — добряча шапка, мабуть, з тої-таки габи, — очі з-під шапки зорили кудись понад ятки, вони були ліниві, вдавано-ліниві, в їхній глибині чаїлися глуз і насторога, адже не сподівався в такий мент нахопитися на кошового.
За ятками і крамними коморами стояло кілька комор без вікон — темних, великих, з дубового тесу — фуражних і зернових. Біля Січі годується гибіль усякого люду, їдуть сюди вони з усієї України, декотрі проциндрюють і те, з чим приїхали, інші наживають статок. Одної солі Січ споживає за день кілька пудів. А хліба, а пшона, а горілки! Як сипонуть удосвіта з куренів кухарі з кухарчуками — тільки наповнюй міру та лічи гроші.
За останньою, на два ґанки, хатою — військового кантаржея — на зеленому лужку поміж кущиками верболозу прослалися білі доріжки — січовий підпаламар поправ церковні рушники й розіслав сушигися. А сам, босий, закотивши штани на білих цибатих ногах, походжав, як журавель, над Чортомликом. Побачивши отамана, вклонився низенько:
— Чолом, вашмосць.
Сірко хитнув головою. Підпаламаря виживає з церкви піп, от той і шукає допомоги в кошового. Від січового передмістя бита дорога правувала на.далекі горби—в степи, Сірко ж повернув на дорогу лугову, що петляла поміж кущів та ковбань. Цією дорогою можна проїхати майже через увесь Великий Луг, одначе тільки зимою і в сухе літо, й проїде той, хто знає кожен її викрут, кожне озерце, кожен кущик таволги. Проте о цій порі й цей шмат дороги — від Січі до сіножатей — був добре накочений. Козаки саме звозили сіно з луків під січові повітки — ордини. Сіно звозять вліті, коли зійдуть з луків води і затужавіють дороги. Гарна то пора по всій Україні. Ще не виспіли в садах груші, не загускли пахучі меди, л;то ще входить у повну силу, ще попереду його принади, його розкоші, ще далеко до мозольних, важких жнив, а вже й звершено щось значне, вже пливуть, зачіпаючись за ліщину, важкі гарби, і лугові запахи переповнюють клуні по самі вінця. На цю пору сіно вже в стогах. З сухих місць копиці стягують волоком, а з низинних, болотистих виносять на руках на вишмульганих до блиску рожнах. Для запорожців ця пора особлива ще й через те, що вони при ділі, либонь, чи не єдиний раз на рік при ділі всі, і їхня хліборобська совість, — вона ж таки хліборобська, таки ж косарська, — мовби упокорена, заспокоєна. На свою годувальницю шаблю запорожець в той час і не дивиться, мовби аж гребує нею, і вона без оскарги висить на стіні.
Дзвонять у хистких рокитах журавлі, ситі коні ходять без припону, молоді козаки казяться у копицях, розбиваючи їх до дна. Старі, вусаті запорожці вдавано, а то й не вдавано сердяться, намагаються остудити гарячу кров холодним погуком, та ба...
А курені змагаються, а курені пруть один поперед одного — який звезе перший, тому отаман похвалявся поставити на кожного братчика по окові воронцю. Скриплять гарби, круто вигинають спини половії, мурі, муругі, прикро-сиві, рябі, перісті: височенні, приторочені ясеновими рублями вози пливуть глибокими коліями по лузі, і широко розтулені від жаху очі смолок проводжають їх. Це ж і до них може дійти черга, це ж і вони попливуть отим мертвим шемрінням. А козаки гогочуть, підсаджують одразу на вози по цілій копиці, й старі діди в полотняних штанях буркотять у небесах — не справляються з навалою сіна, та ще кабешує, скидає брилі вітер і наганяє в очі сльозу. Світ очамрів, світ пропах сіном — луговим, болотяним, грудковим, степовим, світ гойдається п'яно і весело. І Сірко очамрів од того запаху, і в нього голова пішла обертом.
І враз навкіс, як шабля через тіло, пішла думка: богом створені для цієї роботи. І він також. Громадити високі, до неба, стоги, вигулювати воли і коні, золотим зерном засівати ниву. Стоги громадити. Йти вгору і вгору. А вони — вниз і вниз. Копають шаблями могили. Замість зерна — гаряча картеч... І вже скільки років! Століття! Інші народк хоч встигають зібрати посіяне. А вони ледве посіють — треба переймати чужі коні. "А ми коні переймем, переймем..." Звідки це? З дитинства. Бач, забувся дитячих пісеньок. А так хочеться дитяти... Внука хочеться. Посадовити поперед себе в сідло. Ні, не в сідло, а на сіно. На самий вершечок. Щоб тремтіло... і не виказувало свого страху.
"Хіба можна цією рукою пестити дитячу голівку?" — зринає зненацька. І дивиться, вражено дивиться в широку долоню з мозолями од шаблі і в чорних накрапах од пороху.
А запорожці регочуть, запорожці зачіпають отамана. Не витримує й він. Бісові діти, кисляківці, вже підгрібають стожарища! А мінчани ще тільки розшивають дев'ятого стога, а всіх стогів у них більше, ніж пальців на руках і ногах у їхнього отамана. Правда, на лівій руці в отамана не вистачає одного — великого — (турок одкусив у пішім бою), одначе довго ще їм сутужити.
— Чого ж це у вас, сучі діти, чуприни сухі?
— Йди, отамане, до нас, буде твоя як хлющ.
— Ласі ви до дурнички... Понаїдали пуза. У Сильвестра вже й очкур не сходиться, — каже отаман і, шкилючи з Сильвестра, вдавано-скрушно хапається обома руками за штани.
— Позич, отамане, твого. Він тобі вже все одно без надобності. А я ось впорядкую стога й до молодиць хамону.
— Поки ти його впорядкуєш, інші молодиць розхапають. От і я до одної їду. Позич свого черева, а все інше в мене своє в справності.
Козаки регочуть. Сміється Сірко, хоч їде він, всі те знають, не до молодиці, а на пасіку. І думки в його голові не грішні, грайливі, а смиренні й трохи сумні. Скінчилися сіножаті, тепер дорога ледве вгадувалась у високій траві — поломі. То пірнала під ліщину, то притискалася до озеречка, в якому полощеться у воді вербове віття, то мріла поміж білих султанів очеретів, і під копитами коня чавкотіло болого. Султани молоді, пишні, а потім вони злиняють, похиляться — все як у людей. Починала червоніти калина, займалася ще несміливими рум'янцями шипшина (незабаром спалахне, як недолюблена, що не стратила сором, молодиця), хміль дерся на вільхи та клени, і його білі шишечки були зліплені неначе з морської піни. Він був такий буйний, що, здавалося, впади кілька таких бубочок в озеро, й воно переграє на оковиту. Потемніло листя на дубах. З лівої руки на віддалі трьох кидків стріли стали вони могутньою стіною, внизу переплівся верболіз, і видаються сукупно однією чорною тучею. А в праву руку по лузі-острову стоять окремі дуби, є серед них велети, які підперли своїми кронами небо, а є й невисокі, товстючі-претовстючі, дуплисті дуби-окоренки, на яких велетенські стовбури вже відмерли, лишилися тільки менші гілки. Тим дубам віку й віку. Що могли б розповісти, якби вміли говорити? Яку таїну ховають у старезних зморшках кори та в чорних дупдах?