В сінях на розісланій соломі громадилася білизна, яку, либонь, щойно зняли з мотузків, замерзлі ліжники, сорочки та рядна були наче викувані з білої жерсті, холодом од них віяло аж на серце. А в хаті і в горницях — жарота, хоч голий ходи.
З морозу та вітру в теплінь — то особливо гарно. Гріли об гарячу лежанку руки. Смолка прикладався щоками до теплих кахлів, в нього відтавали руді брови та вуса, і з них скрапувала вода й спадали дрібні крем'яшки льоду. Та ще господар одразу ж підніс по корячкові теплої варенухи (сидить же на запорозьких землях), і зовсім забулася важка дорога, глибокі сніги та порожні, неначе вимерлі, ліси й луки.
А ось гетьманським посланцем був кручений і не зичливий Січі чоловік Максим Черняченко з не менш незичливим, тільки хитрим і запобігливим Оською Заволокою. Черняченко лежав на широкій лаві на кожухах і покректував. Коли простягував руку для вітання, якось дивно смикнувся, по його довгастому, з вирлоокими очима обличчю хвилею прокотилася судома — либонь, був хворий насправжки.
— Поперек, — поскаржився. — Вхопило — ні дихнути, ні повернутися. Це вже попустило. Баба припарки робить. А то з ложки годували, наче маленького.
Груба стріляла крізь нещільно причинені дверцята червоними жаринками, вони падали на лист жерсті, прибитий до підлоги, повільно згасали. Спочатку темніли краї, далі вогник зменшувався, і врешті остання іскра відлітала в невідь-куди.
— Отак і життя, — філософськи, розважливо, думаючи про щось своє, далеке, мовив Черняченко, кліпнув повіками і, повертаючись звідтам, докінчив попередню думку: — Отож і не доїхав до вас. А для мене приїзд на Січ — свято. Бо вона свята.
Сірко мовчав, очікуючи, коли гетьманський посол почне балачку, задля якої забився так далеко від гетьманської столиці. Він почував, як виходить з нього холод і як м'якшають серце та думка, трохи боявся того і був насторожі — знав, з ким має справу.
— Сніги впали великі, гарні сніги. Скільки літ вже таких не було, — вів далі Черняченко.
— Гарні, тільки важкі, — підтримав розмову Сірко, долонею розправляючи вуса.
— Ми вчора бачили в лозах, як пробивався табунець вепрів, — вклюнувся в розмову Заволока. — Поросята, так ті просто тонули. Старші свині підпирали їх ззаду рилами.
Увійшла господиня й покликала всіх до столу. Черняченку принесла вечерю в горницю. За стіл, окрім господаря, посідали Сірко, Оська Заволока, Кайдан, Смолка — сердюки зварили собі куліш надворі в казані. На печі кублилося трійко чи четверо дітей, пряли цікавими очицями за запорожцями, перешіптувалися. Сірко підійшов до печі, дістав із бездонної кишені штанів торбиночку з позолоченими горіхами (купив у корчмі по дорозі), розкрив її перед малечею:
— Пригощайтесь на здоров'я.
Хлопчаки потяглися до золотих крем'яхів, дівчинка соромилася, й Сірко висипав горіхи у її маленьку жменьку. Вони там всі не вмістилися, кілька впало на лежанку. Найстарший, літ дванадцяти, але ще безштанний, хлопчик у довгій, до п'ят, сорочці скочив на лежанку й визбирав їх. Господар почастував гостей настояною на катрані горілкою. Був це міцний, корчакуватий чоловік, зі стриженою в кружок, схожою на казан, головою і короткими, дужими руками. І все у Верещаковому домі було міцне, будоване на безвік. Стіни з товстенних, фарбованих жовтою фарбою плах, велетенський, розмальований сволок, широкі й товсті, в долоню, липові та дубові лави, навіть миски, які подавала на стіл господиня, були не такі, як у всіх: важкі й великі, їли печене сало, холодець з хроном, вергуни і локшину, запиваючи все це запашним узваром із дичок. Добрі дикі груші ростуть на запорозьких землях, надійно всівся на них Верещака, справно платить Січі податі й сам має дещицю.
По тому до горниці зайшли всі троє запорожців. Верещака, Заволока і сердюцький хорунжий Грива, високий чоловік з перекошеним ротом, позначеним шрамом — від удару шаблею. Знову гомоніли про сніги, — то на врожай, — ось тільки лягли на незамерзлу землю, озимина може підіпріти, та й худобі під весну буде сутужно, вкосили мало, не готувалися до такої зими. Сірко запитав, як пройшли різдвяні свята в гетьманській столиці, про те розповів Заволока, розповідав із захватом, аж захлинався:
— З огнистою стрільбою.
— Як у панів? — запитав Кайдан.
А чим ми гірші? — блиснув очима Оська. — Приїхали майже всі полковники, і вся генеральна старшина з'їхалася... Ще довго ходили околясом. Врешті Черняченко мовив:
— Нам би, пане кошовий, погомоніти око в око.
Сірко сидів на лаві незворушно, навіть бровою не поворухнув.
— Либонь, ти козацьку регулу знаєш...
— Знаю то знаю...
— Не маю права вести перемови в таїні од козаків. Черняченкові одвисла нижня губа, він бринькав по ній пальцями, розмірковуючи, як йому повестися далі. Самойлович уповноважував його до таємної розмови. "Обіцяй усе. Мерефу, яку просить у царя для Січі, й інші слободи та міста обіцяй, там видно буде. Свинцю і пороху також, і хлібного довозу.… Обіцяй, аби Січ визнала його над собою. В цю мить майже ненавидів гетьмана, хоч був усім зобов'язаний тільки йому. Легко варнякати отамо в Батурині, приїхав би хоч раз в оці нетрі. Гетьману хочеться погамувати честолюбство, а Черняченкові доводиться пірнати у вершу. Гнівався на Сірка й нервувався, бо не було іншого способу до розмови. Отож покректав, скрушно зітхнув:
— Не горнеться Січ до гетьмана, не горнеться. Сірко зітхнув теж, удавано чи насправжки:
— Не горнеться гетьман до Січі, не горнеться.
— Та то ж гетьман!
— А то — Січ. Скільки Самойлович гетьманом?
— Три роки.
— А Січі — триста.
Не знав, скільки насправді літ стоїть Запорозька Січ, мозив, бо гарна цифра, і в пам'йті людській Січ безсмертна.
— Підгорнулася б Січ під гетьманські штандари, — правив своє Черняченко, — їй би вигода, а Україні слава. Згадай-бо гетьманів, визнаних на Запорогах і по всій Україні.
— Це ти на Іванця Брюховецького натякаєш? — удав наївного Сірко. — Так він запродав Україну за боярство і князівство. Всю суспіль запродав, купно з боярами і воєводами почав обдирати рідну землю. І люди зненавиділи Іванця і його бояр, а він потім і бояр зрадив, бо гніву народного злякався...