Далі він розказав, що Сироватку виказав швець, бо вельми потерпав за телицю, боявся, що її заберуть. Шевцеві пообіцяли не чіпати телицю й оддали Сироватчиного коня — татари по зубах полічили йому роки.
Сироватка подумав, що вчинив дурницю: розказав шевцеві, хто він і звідки їде. А той ще й побільшив його в чині. Швець здавався йому вельми сумирним чоловіком, засмиканим нуждою та наляканим турками й татарами. Й діти його зайшли з Сироваткою в приязнь, надто старший хлопчик-білявець, який допомагав сукати дратву, знайшов підошву на правий чобіт і нащепав з березової цурки цвяхів. Ще Сироватка подумав, що іноді нужда, прилякана лихом, обіймається з підлотою й разом важаться на злі вчинки.
— Це ж і ти, добродію, басурманам служиш, — спробував закинути гака.
— Пани наші служать, то й ми, — хорунжий одводив очі.
— Пани полізуть в ополонку...
— І ми, — погодився хорунжий. — А куди подінешся! Увесь рід тут. Дітей — як маку.
— Нащо ж наплодив стільки? Ще ж молодий.
— А хіба я знаю? Кров у мене така.
"Яка там у тобі кров", — подумав Мокій, але вголос не сказав.
Хорунжий був справді сумирний і, може, навіть добрий чоловік, воєнну службу сцравляв, бо за неї платили гроші. Звикся з неволею, шляхів на волю не бачив і не шукав.
— Ми християни, — шукав приступу Сироватка.
— Всі кругом християни.
— Не всі. Кому ти служиш?
— Полковнику Прудирусу.
— А полковник?
— Гетьману.
— А гетьман?
— Ну, гетьман...
— Султану. — Запорозький вольний дух на мить підніс Сироватку, й він не міг стриматися. — А мав би рідній землі. Вона нам мати. Слугувати чужій матері — останнє діло.
— Ми люди маленькі, — не знати до чого приплів хорунжий.
— Правильно. Ті, хто найвище, й служать найревніше та найпідліше. Бо мають за це ласий шмат.
— Ти таки, мабуть, справді запорожець? — сказав хорунжий.
— Який я, к лихій годині, запорожець! Хіба вам повилазило? — схаменувся Сироватка. — Сестринця шукаю.
— Такі, як ти, жилаві. Очі в тебе лагідні, але лукаві. Одначе викруту тобі немає, — сказав розсудливо, мовби йшлося про когось третього, а не про Сироватку. — Наче й не схожий ти на значного козака. Проте хто його знає. Хіба у вас не буває такого: нужда в кабарзі та кармазині пишається, а достаток світить голим тілом. Може, ти сам кошовий чи який значковий...
Хорунжий пострахом Сироватці душу не ламав, одначе на прощання сказав, що чекає його важка квестія. А вирватися звідси, мовив уже од дверей, подзвонюючи кулаком єдиної руки по важких металевих штабах, не вдавалося з простого люду нікому. Кажуть, утік лише один, літ п'ять тому, але був він характерник, бо щез, мов здимів, не лишилося після нього ні пролому, ні підкопу, ні жодної мітки.
Сироватці здалося, хорунжий йому на щось натякає. А може, той кепкував. Либонь, на те не схоже. Мокієві його слова застряли в голові. Одначе вирватися звідси справді можна було, тільки перекинувшись у птаха. Та й то не в гайстра чи журавля, а в синицю чи горобця. Двері в башті такі, що їх не проломити й металевим тараном, долівка — камінна, та й, мабуть, стіни сягають у землю на сажень, вгорі двоє вузьких, довгих віконечок, у які не пролізе й кіт. Обоє — аж під стелею, одне з північного, друге зі східного боку. Вранці, тільки-но сходило сонце, воно заглядало в східне віконечко-проріз, освітлювало шматок стелі й крайок стіни, а тоді щезало на всенький день,світило іншим, у веселі, не в'язничні вікна. Башту ж до вечора окутував брудно-сірий морок. Він розвіювався ще на мент, коли сонце торкалося вечірнього пруга, тоді воно заглядало в проріз у стіні з північного боку й знову лизало променями дошки стелі. Здавалося, воно заглядало для того, щоб привітати в'язня й попрощатися з ним, нагадати про світ, просторі луки, зелені ліси — поятрити душу волею, по якій мандрувала. Може, то навмисне хтось наказав прорізати віконця саме в тих стінах?
Так чи так, але сонце заглядало до Сироватки двічі на день, віталося й прощалося, освітлювало тільки горішню частину стін та стелю. Вона була вистелена важкими дошками, котрі з роками позсихалися й потріскалися, чорніли затьоками й біліли грибковими плямами. Найбільше затьоків і плям — з північної сторони, серед них немало свіжих — недавно йшли дощі. Коли б дістатися до стелі... — думав Сироватка. Але до неї — три чи чотири сажні. Ні, той в'язень, що втік, мабуть, справді був характерником. Намалював коня або птаха та й виїхав чи вилетів на ньому крізь стіну, як козак Мамай. Або ж продав душу нечистому, й той вицупив його за чуприну в одну з отих двох дірок.
Сироватка на характерництві не знався й нечистому душі не продавав. Проте очей од стелі не одводив, вона манила його й вабила; дивився на неї, і йому ткалися думки про волю. Мокій ніколи не хоронив надії, нехай би вона була маленька, як макове зерно. Звичайно, розумів і те — становище його злецьке. Краще, якби справді мав якусь провину. Найважче заперечити наклеп. Скажуть, що хотів одрізати султанові бороду, й спробуй довести, що ти навіть не знав, чи є в султана борода! Не знав? Бреше. Викручується. В султана борода є. А нащо, скажи, носив такого гострого ножика? Ні, цього разу Мокієві не одкрутитися. Недарма посадили самого, та ще й за такі стіни. Він розумів, що такі башти замислюють при будівництві як порохові і тюремні воднораз. Коли наступає ворог — вони порохові, а коли на кордонах тихо, можновладці виловлюють і кидають до них всіляких небезпечних для них людців. Бог, розмірковував Сироватка, дав людині поле — безмежжя, а вона придумала стіни. Бог дав сонце, світло, а вона запроторює ближнього в морок. Бог дав квітку, яблуню, а людина вигадала залізо — меч і кулю. От і вважай, що вона розумна. Але ж бог дав їй і розум... Нащо тоді він дав їй його?
Сироватка починав плутатись і хутенько втікав од тих розмірковувань. Та й було йому зараз не до того.
Закинули в цюпу Сироватку в понеділок, а в четвер вивели й погнали на роботу — в фортеці чистили колодязь, і не вистачало рук для живого ланцюжка, по якому передавали відро. Колодязь — в західній чотирикутній вежі, до нього вели чотири зломи слизьких пощерблених сходів і прямовисна залізна драбина. Мокія, яко великого злочинця, запроторили на найнижчий злом, нижче від нього на металевій драбині висіло тільки двоє людей. Хто вже були ті — вбивці, богоосквернителі? Він бачив тільки круті плечі й поголену, без шапки, голову того, що теліпався ближче, підтримував відро, котре набирав той, що висів під ним. Внизу, в колодязі, горів олійний ліхтар, а сходи тонули в мороці, відро передавали з рук у руки навпомацки Слабенькі відсвіти падали на Сироватку та на ноги того, що стояв вище од нього. Ті ноги були взуті в тупоносі чоботи, не нові, але посоюжені, добре вшиті, підбиті товстими підметками з волової шкіри. Вони часто ковзали — надто правий, бо залита водою й заляпана болотом сходинка була вищерблена. Мокій боявся, що тупоносі чоботи ось-ось сколупнуться й загримлять разом з їхнім володарем на дно. Сходинка під Сироватчиними ногами теж була поруйнована, розбита, але так, що він стояв у ямці й мав гарне опертя