Татар було душ десять, їхали один за одним — низькорослі мишасті коні махали головами. Попереду погойдувався в сідлі ватаг — усі інші у вивернутих вовною догори кожухах, у повстяних шапках, а він у каптані й легкій червоній шапці з пером, мабуть, поцупив усе те десь у фільварку. Й полон його був найбільший. Позаду сиділа дівчина, коса розсипалася їй по грудях, сорочка була розірвана, й біліло плече, з нею — на інших конях — довговусий, голий до пояса дядько та хлопець-підліток, жінка й ще менший хлопець. Усі з пов'язаними назад руками, мабуть, одна родина. Попереду татарський ватаг гнав п'ять пар волів, три чи чотири корови та гурт овечок. З усім вправлявся сам, стежив зірко, батіг у правиці то злітав угору, то звивався в порохні, як змія. Інші везли по одному, по двоє бранців, в останнього з притороченого до сідла шкіряного мішка виглядали дві біляві голівки. Старша дівчинка плакала, друга була зовсім мала, нічого не розуміла й тільки водила великими, довірливими оченятами.
Хоч повстяна шапка була насунута татаринові майже на очі й на обличчя падала тінь, Лаврін помітив, що той посміхається.
Перехресту здалося, ніби із землі, на якій лежав, виткнувся гострий ніж, пройняв йому груди — й там запекло вогнем, тугий клубок зсотався під горлом, аж стало важко дихати. Й пахла, гірко пахла дрібнолиста, пожухла на вершечках трава. Він рвав її з корінням, не помічаючи того. Ледве тямив, що робить. Хруснула в суглобі рука, хруснули пальці, тятива ляснула й завила, татарин упав коневі на гриву. Лаврін не бачив, куди влучив, але знав — увігнав стрілу по пір'я. Небагато на Січі таких стрільців з лука, як він. Міг одразу натягнути два луки й пустити з них дві стріли, міг стріляти на скаку по летючій цілі. Отаман учив його на острові тієї стрільби.
Мчав лісом, мов гнаний вовками олень. Думка теж летіла, як стріла, вказувала шлях — угору, по крутосхилу — тут важче коням, тут може змилити погоню. Але ліс по схилу був зовсім рідкий; дубки та берізки, а поміж них галявини, просвітлені сонцем до дна. Коли б татари погналися, вони впіймали б його.
Татари не погналися. Боялися, що розбіжиться полон.
Лаврін передихнув аж за горбом.
Утома важко налягала на ноги, проте переміг себе, пішов далі — гнала вперед тривога. Він мовби й не думав про Киліяну. Вона була з ним повсякчас. Лаврін знав: загине, якщо не побачить її Серце билося тільки для неї, і якщо не знайде Киліяни — воно зупиниться. Неначе в тумані проступали й зникали обличчя Марка, Мурашка, Кайдана. Потім, потім думатиме про них. Все життя думатиме.
Скрадався, неначе звір, сам ставав звіром.
Проминув місце, де треба було брати ліворуч, вернувся — не зпізнав струмка: наче він, наче й не він. Потім, скрадаючись, дійшов до дороги, побачив знайомий місток і впевнено побрів по струмку вгору. З душі ніби щось спливало, навіть перестали густи ноги, прибуло сили. На мислі стояло — вирвався з пекла: тільки тепер оглянувся назад, аж не вірилося, що все те було з ним. Й що оце він, живий та здоровий, іде по річищі струмка, а над головою тихо-тихо шумить ліс і десь туркоче горлиця. Її туркіт на мить переніс його в плавні — саме отак на островах у лісі туркочуть горлиці в час сінокосу. Він осміхався, і коли б його отакого зараз хто побачив. мав би за божевільного.
Струмок співав під ногами, злизував з них кров, його холодні доторки були приємні й трішки болючі. Лаврін думав про Киліяну, про те, як ось зараз заявиться на хутір; усе, що сталося з ним, злущило з душі колишню торопкість перед Брусом, він почував свою відповідальність і перед ним, і перед його дочкою, але вже інакше — як муж і оборонець. Він поспішав до них.
Зненацька Лаврін спіткнувся на корчику, подивився вниз і відсахнувся, здавалося, наткнувся на хитро замаскованого капкана. На березі струмка чорніли вирви од кінських копит. Не побачив їх раніше, мабуть, через те, що надто віддався радості, а може, вершники спочатку проїхали лісом, а тоді повернули до струмка. Думки закружляли, як круки над побоїськом: хто проїхав, куди? Чому сліди тільки в один бік?
Він пригнувся, розгортав траву, придивлявся пильно, як того навчали козаки на залогах. Свіжі! В деякі ще не натекла вода. Й глевтяки багна на траві. Це пройшли не козачі коні: козаки своїх коней кують бодай на передні ноги. Коли кінь розкується весною, то й літо бігає не кований, але ж тут аж шість слідів. У селянських — копита великі, розвиті... Та й чого їхати сюди селянам? Брус їздить возом тим краєм, через гору, по твердоземлі.
Що більше Лаврін роззирався, то все дужче обіймала його тривога. Вироювалася страшна думка. Вона зблискувала, як гостре лезо. Навіть околишні селяни не знають, де живе Брус Дорош, звідки про те довідалися турки або татари?
Відчуття близької небезпеки студенило серце. Йшов сторожко, готовий зустріти чужинців. Ось верба з п'ятьма зведеними вгору, немов у судомі, гілками-конарами, звідси до монастирища пролягає довга вузька галявина. Колись тут була дорога. Сліди повертали в той бік, губилися в траві. Лаврін зупинився. Ще жевріла надія, що хтось поїхав до монастирища. Тільки що йому треба біля порослих бур'яном каменів?
У цю мить почув тріск. Майже несамохіть ступив за вербу, за той її край, де од землі гнало пагіння. Серце стукало гулко, одлетіли геть всі думки, лишилась одна, котрою намагався розірвати чорну запону невідомості. Цінькала вгорі синиця — десь тут було її гніздо, й те цінькання билося об важку Лаврінову напругу, дзвеніло на ній, як далекий поклик на оголеній шаблі.
Спершу побачив тільки тіні. Принаймні так видалося. Згори падало призахідне проміння, переломлювалося в листі, змінювало обриси всіх предметів. А далі тіні немовби полетіли кудись убік, в листяній сутіні загострилися, вигранилися постаті коней і людей. Одна, друга, третя. Перша — якась незграбна. Щось обвисало з сідла в обидва боки.
І враз... Світ помертвів Лаврінові в очах. Ще не вхопив усе до кінця зором — бачив тільки чорнобородого турка на коні й перекинутий через коня сувій, а думкою, тривогами, серцем відгадав усе. Киліяна! Турки везуть Киліяну.
На мить думка розтеклася, а далі мислив гаряче, але розважливо. "Рятувати. Стрілити турка. Й другого... Їх троє... Троє... Слідів — шість?"