Давид i Ратибор пiдводяться.
Р а т и б о р
Прощай, Микито! Тiльки пам'ятай,
Що Новгород чужий тобi навiки!
Виходять, пiднявши руки. Але обурений Микита хапає Ратибора за руку i примушує повернутись.
М и к и т а
Менi чужий! А хто ж бо дав вам право
Вiд Новгорода всього промовлять?
Хто ви такi? Самотнi i лукавi,
Ви плетете гнилу, нiкчемну сiть,
Якою вам життя не зупинить,
Новгород стоїть за Ярослава
I за єдину руськую державу.
Р а т и б о р
Що кажеш ти, безумче! Ти ж бо сам
Розпечений кривавою жагою...
М и к и т а
Нехай це я! Я скривджений судьбою
I маю право мстити за отця,
Хоч знаю сам, що в час рiшучий бою
Не доведу я помсти до кiнця...
Iдiть собi! I не менi, а вам
Зачинять дверi новгородських брам!
Iде повiльно в браму. Давид i Ратибор виходять. З замку виходять пишно одягнена Iнгiгерда з Ульфом, продовжуючи розмову.
I н г i г е р д а
Своїм не вiрю вухам! Ярослав
Вiдняв у тебе Новгород! Вiдняв
Удiл наслiдний родичiв моїх!
У л ь ф
(хмуро).
Не тiльки це. Неначе справдi снiг,
Знов накотивсь на мене вчора князь,
Щоб з Ладоги також я забиравсь.
I н г i г е р д а
(обурено).
Як з Ладоги! Нечувана новина!
З Альдейгюборга, мiста мого вiна 1,
Де сам Рагнвальд намiсником сидiв!
Та це ж образа пам'ятi батькiв
Й менi самiй! Вiн збожеволiв, певно!
Образа це тяжка, смертельна, кревна!
Та ще в той час, коли Гаральд вертає,
Овiяний вiтрами всiх морiв,
Де слави вiн всесвiтньої зажив!
Нi, з князем я сама поговорю,
Зарано вiн людей тих ображає,
Якi колись знайшли його зорю!
Стривай! Йому хоч трохи я вiддячу.
Звели дружинi, щоб сурмили збiр.
1 В i н о — посаг.
У л ь ф
Але ж нема Гаральда, i дозiр
Не сповiстив про нього ще неначе...
I н г i г е р д а
Iди й сурми!
Ульф, здвигнувши плечима, iде в браму. Зараз же по тому в замку чути урочистi звуки сурми.
I н г i г е р д а
Нехай тепер побачить.
IV
З брами виходить загiн князiвських дружинникiв, який вишикується обабiч ворiт, а за хвилину виходить Ярослав. Вiн в повному князiвському уборi, але хмурий i стурбований. Вiн жестом спиняє почет, що йде слiдом за ним,— бояр, духiвництво, дочок,— затримавши одного лише Сильвестра, з яким виходить на авансцену.
I н г i г е р д а
(про себе)
Нехай тепер Гаральда почекає,
То, може, це зiб'є йому пихи...
Боюся я, що справа йде до краю
I не минути свар менi лихих...
Пауза. Напружене чекання.
Я р о с л а в
(до Сильвестра).
З усiх сторiн встають примари давнi,
Мої полки побито у Зирян,
I знов Мстислав готує меч i брань
На города й права мої державнi...
Хай боротьба! Не це страшить, Сильвестре,
Не в перший раз менi водити рать.
Страшне дорiг таємне перехрестя,
Коли не знаєш, путь яку обрать.
I знов бiда. Неначе снiг весняний,
Зваливсь Гаральд на голову менi...
Що тут робить?.. Вiддать дочку кохану
В далекий край? О, нi, це гiрше смертi...
Лишити тут з Гаральдом? Знову нi!
Це значить дати зброю Iнгiгердi,
Та ще в таку знаменную добу,
Коли на бiй я викликав судьбу...
С и л ь в е с т р
Судьба царiв земних в руцi господнiй,
I не страшний в апрiлi божий снiг,
Бо не к рiздву iде, а к великодню,
I скоро вже прийде вiн на порiг.
Розтане снiг, а з ним твої турботи,
Та i дочку вiдпустиш не навiк.
Я р о с л а в
(нетерпляче).
А там весна... а там... яка нудота
Оцi слова нiкчемнi i пустi,
Що їх за мудрiсть продають в життi!
Мовчи, монаше! Не дратуй словами.
Де ж той Гаральд? Невже перед дверима
Його повинен ждати руський князь!
Гей, хто там є?
Слав'ята пiдходить.
Хто дав тобi наказ
Сурмити збiр, коли нема Гаральда?
С л а в' я т а
(здивований).
Княгиня, княже. Власне, син Рагнвальда.
Я р о с л а в
(гнiвно).
Це змова, щоб мою понизить честь!
Де Iнгiгерда?
Iнгiгерда пiдходить.
Знову злая лесть!
Як цар Давид глаголет. Знов мене
Ядий мiй хлiб вражає. Хто почне
Гiрке вино, то хай не кривить рота.
I н г i г е р д а
(гордо).
Не Ульф почав. Тобi прийшла охота
З Альдейгюборга вигнати його.
Iз мiста вiна шлюбного мого!
Як мiг Гольмгард у нього ти вiдняти?
Я р о с л а в
(гнiвно).
Гольмгарда я не вiдаю, жона!
Є Новгород — i час би пам'ятати
Княгинi руськiй славнi iмена!
I не вiдняв, бо не його то мiсто,
Правителем моїм лише вiн був.
Та й празив зле i не принiс користi,
Згубив полки i слави не здобув.
То дякуйте ж терпiнню моєму,
Що голови я не зiтнув йому
I в монастир тебе ще не замкнув!
I н г i г е р д а
(блiднучи вiд гнiву).
Не смiєш ти! Вiн ярл 1 i старший в родi,
А я дочка Олафа!
1 Я р л — можновладний граф.
Я р о с л а в
Досить! Годi!
Доволi вже цих ярлiв без землi!
Пройшли часи Еймунда i варягiв,
Якi на Русь по золото плили.
I н г i г е р д а
Тодi i ти не мав землi i стягiв,
Еймунд тобi здобув i Русь i стол.
Сурми i музика.
Я р о с л а в
Яка брехня! Наємником за грошi
Був твiй Еймунд, а потiм перейшов
До ворога,— що дав за меч дорожче.
Такi варяги!
I н г i г е р д а
(спалахнувша).
Але i ти варяг!
Я р о с л а в
Нi, не варяг! Є в мене кров iная.
I н г i г е р д а
Рабинина...
Я р о с л а в
З усiх небесних благ
Найвищим благом кров я цю вважаю,
Що є з народом вiрний мiй зв'язок.
Менi не треба пишних тих казок,
Що предкiв нам шукають десь за морем.
Народ мiй тут, на рiдних цих просторах,
Вiд Києва до Ладоги живе.
I не заброд Iсландiї суворих,-
Мене своїм вiн предком назове!