— Так.
— Ще вчора тут були, і десь їх чорт побрав. Не можу спуститися на нікого! — а далі вже кричав люто по-татарськи на сторожу і грозив шкіряною нагайкою.
— Так нема їх? — спитався Чамчан.
— Кажу ж тобі, старий, що нема. Ти, кажеш, будував міст?
— Так.
— То ти в обозі господаря?
— Так.
— Ну то я тобі раджу: іди собі тепер до моста і там жди! Коли найду твоїх, то дам тобі знати. Вони не могли втекти. У мене того нема. А гроші приготов: найменше триста червоних злотих — дешевше не дам! Розумієш? Ну, забирайтеся!
— Триста червоних! — зітхнув Микула.
— Що він казав? — спитався вже тепер провідник Микули.
Микула оповів йому.
— Не журіться! спустить троха. Треба торгуватися! — потішив провідник.
— Адже се великий маєток! — зітхав далі Микула.— Я й половини не маю.
— Де вони поділися? — журився старий Чамчан.— Каже, були ще вчора, а сегодня нема. Адже звідси жінка і дитина не втекли б, що б не зпати що. Чоловікам тяжко втечи, а не то жінкам.
— Десь запроторилися,— пояснив турок.— Поміж тисячами людей чи трудно загубитися? Уже ви не бійтеся, до вечора будете знати.
Але і сей день минувся без хісна. Чамчан і Микула відпустили турка, заплативши йому, а самі сіли собі перед наметом коло моста та дивилися мовчки, як з того боку Дністра з турецького обозу перевозився мостом до татар якийсь старший. Війська при пім не було, тілько служби, наметів і скринь багато. їхав смутний попри самий намет Чамчана.
Під вечір дізнався Микула від сторожі моста, що се бувший везир Усейн-баша. Стратив ласку у султана тому, що не велося йому в битві, і тепер уступався йому з очей якнайдальше. Казали, що султан хотів зрубати йому голову, та якось помилував по великих просьбах. Усейн-баша розложив-ся зі своїми наметами в дуброві, зовсім недалеко від моста. Микула ходив навіть дивитися, як уставляли його намети.
Пройшов ще один день, вівторок,— з ясиру не було ніякої вісті. Чамчан і Микула не втерпіли, пійшли туди ще раз розвідатися. Начальник визвірився на них, казав їх придержати і став винова-тити їх, що се вони викрали йому бранців. Чамчан присягався, що ні,— чого ж би приходив звідуватися? — і від напасті визволився, лише показавши карту від господаря.
— Видко, втекли,— міркував собі Чамчан, вертаючи з зятем до моста.
— Як то вони могли зробити? І куди втекли? — допитувався Микула сам себе і не міг найти відповіді.
— Можуть загинути, як камінь у воді. Звідси нема виходу. Кругом татарва; до козаків перейти годі, бо Дністер. Нашим мостом не пустять.
— Пропадуть. Чому не почекали ще днину? У вас і в мене були би найшлися гроші на окуп.
— Коли б ми були в неділю прийшли зараз сюди, були б їх ще застали... Зовсім не розумію, як вони відважилися...
І так перекидалися тесть із зятем питаннями, на котрі не находили відповіді. І брав їх тепер ще більший страх за родину, ніж доки була вона в ясирі, бо тепер небезпека була ще більша.
Сеї ночі, з вівтірка на середу, Чамчан і Ярошенко зовсім не могли заснути. Ніч була хоч і безмісячна, але зоряна, і вони обидва сиділи перед наметом та думали свої думки.
— Не всиджу! не всиджу! — говорив Микула.— Мушу пійти шукати їх.
— Та де їх найдеш? — спитав Чамчан.
— Вони десь недалеко.
— Думаєш, чекали від неділі до сегодня? Минуло, май розум, ще сам загинеш. Так тебе гладко спрячуть у ясир, що й не вернешся ніколи.
— Куди ж би вони за ті два дні втекли?
— Сюди, над Дністер, певно, ні, бо тут військо;
як утекли, то в поле поза обози і будуть манівцями шукати дороги додому.
— Але ж там їх легше побачити й здогонити, як тут. Степи та й степи — і більше нічого.
Не втерпів Микула, пійшов поночі шукати родини. Міркував собі так, що з ясиру найближчий скок у дуброву. Хоч тут і волочаться чури з кіньми, і намети з людьми близько, але дуброва немала і густа, місце на сховок найшлось би, коли б хто шукав.
Виминув військо, що спало понад берег, і пійшов в той бік, де розложився Усейн-баша зі своїми наметами.
Чудувався, як безпечно спали собі турки, хоч уже стілько разів провчили їх козаки, що повинні би пильнуватися вночі. Тут і там лише рушався деякий чоловік на твердій землі, але лінивий був навіть подивитися, хто се надходить. Правда, глибокий Дністер боронив турків і татар від несподіваних нападів краще, ніж кам'яні замки, а утома, тяжка утома у воєнній невигоді, у холодну ніч спонукувала хоч кого притулюватися до землі, корчитися і спати тяжким сном.
Микула не підходив до наметів, виминув їх і пійшов у дуброву. Високі і розлогі старі дуби стояли непорушно, підшиті знизу хащами. Тут і там ходили коні та пасли траву. Місцями не можна було перейти, бо, коли зрубували дуби на міст, постинали і лишили в лісі грубе галуззя, котре лежало купами на корчах і на землі. Треба було виминати сі перешкоди.
Що кільканадцять кроків Микула приставав і слухав, чи не почує якого знайомого голосу, підозрілого шепоту. Не почув нічого, тілько під кінськими ногами тріщало ломаччя, десь під корчами хропів чура або верхи на галуззях дубів будився гайворон — один з цілого стада, що таїм спало, попоївши добре на бойовищах. Збудився, закракав невиразно, мовби хто душив його за гортавку, і зараз верхи дубів мовби ожили: тихе, жалісливе кракания розійшлося по дуброві широко, кілька гайворонів ударило сильніше крильми — мабуть, непевно сиділи на галуззях,— се тривало кілька хвилин і знову стало тихо.
Микула зайшов у найгустіші хащі і сів на траву. Шкода й ходити далі: нема тих, котрих йому треба. Ой недоле! Уже й допитався до ясиру, уже й розвідав, де була родипа, а тим часом вона знову десь пропала. Кажуть, утекла. А коли не втекла? Може, її вбили? Може, перевели в інший ясир? Може, та погоня, яку зараз вислав потурнак, порубала їх — і тіло матері, жінки і сина валяється десь на степу?
Думає так Микула, коли чує: земля стугонить. Прикладає ухо до землі — справді, йде якась велика громада людей. Попід дуброву берегом тріск і шелест, як від ломаччя і розтручуваних корчів. Слухає ще хвилину: уже, чути, біжать люди, земля більше дуднить.
Чи не козаки се? Ще нападуть на старого тестя і вб'ють його, пе знаючи, хто він і за що його вбивати?