Дня 18 вересня під вечір побачив Микула, як Сагайдачний зі всею козацькою старшиною ішов до польського обозу. Микула пійшов за ним. Здавалося йому, що щось станеться сегодня таке, що спонукає його зважитися виконати свій намір або покинути його цілком. Він дивився на Сагайдачного, мов на батька, що поможе йому, хоч і слова не промовить до нього; що витягне його своїми руками із біди, хоч тілько одна рука в нього здорова, а друга хора лежить безсильна на перев'язці прп тілі.
Козацька старшина увійшла в намет Ходкевича.
В наметі уже ждала вся польська рада воєнна: комісари, полковники і ротмістри. Зробилося глітно, треба було ще принести лавок, щоб могли усі усісти. Усівши, всі замовкли, цікаві почути, чого скликав їх Ходкевич. Він напівсидів, напівлежав на своїй постелі, спертий о подушку, і лице його в наметі, в котрім сумерки розганяло тілько кілька воскових свічок у ліхтарях, здавалося ще більше схороване, як було. Довгу хвилину не відзивався, тілько дивився на полотняну стіну намету; а потім, не обертаючися до зібраних, мов сам до себе, почав тихо говорити:
— Тому чотири дні, коли я скликав був панів комісарів на раду, казав я вашмостям, що на мир не годжуся. Не такий ворог страшний, як ми собі гадали; вже ми його доторкнулися й очима, і руками. Коли б мав справді силу, вже був би досі нас проковтнув. Шість років збирав ворог такий воєнний апарат, що такого великого ще ніколи не мав; і знає він добре, що по сій війні буде або паном, або посміховищем цілої Європи. Тим часом не дав нам досі ради. Antiquae fort"unae suae fama 1 пропадає. Тому-то я казав тоді, що ми не повинні годитися на будь-який мир, що ми і себе, і бранців визволимо найкраще вікторією, відважною обороною, витривалістю до самого кінця. Нехай собі челядь і інші тхори втікають; краще, коли вони тепер утікають, ніж з битви; ми ще маємо досить сили і постоїмо за гонор своєї милої отчизни до кінця.
Так казав я вашмостям перед кількома днями. Однак потім надумався я інакше. Чую, що вже моя смерть за плечима, булава випадає зі слабих рук. Боюся, що, як помру, не "висидите" на ворозі по-біди, не витримаєте до кінця. В обозі маємо його милость королевича; страх бере мене за нього...
Слава давньої удачі (латин.).
І я згодився краще consilio quam armis experiri *, щоби Зелінський з Вевеллім поїхали до ве*ира довідатися, як би ми могли помиритися. Тим часом мали ми потребу з Каракашем. Зелінський ще не вернувся, і ми не знаємо, на чім стоїмо. День за днем минається в непевності. Наш обоз слабне. Король пе присилає помочі, нема ніякої вістки ані з Варшави, ані зі Львова — там забули на нас. Жолду для війська не посилають. Коні вигинули. Комонників мало, нападати на ворога без коней тяжко. Пороху, щоб відбивати штурми, ледви кілька бочок. Зима над головою. їсти нема вже що, сіна не стало. Люди втікають; славні родини, що вислали сюди своїх синів, покриті вічним соромом; з возів, з мішків, з-під соломи витягаємо сенаторських потомків... Починається spectaculum deo et hominibus 2, від котрого у всіх гине анімуш 3.
Коли я над тим усім подумав, почало мене сумління гризти, що я тут держу і його милость королевича, і вас усіх на певну загибель Vana est sine viribus irax 4. Не хочу перед самою своєю смертію брати на свою душу прокльонів цілої Речі Посполитої, і вас, і ваших родин. Переможуть нас — і загинемо, бо viktor vikto legem imponit5. І тому я зважився сказати вашмостям, що я загадав ви-цофатися з-під Хотина разом з цілим військом, а вас скликав сюди на раду de praesenti statu6, щоб ви сказали, яким би способом найліпше звідси забратися. Отже, кождий нехай скаже свою гадку щиро і одверто, нехай я знаю, що ви гадаєте.
1 Спробуйте досягти свого не зброєю, а переговорами (латин.).
Сказавши се, Ходкевич поглянув на зібраних і не зводив з них очей кілька хвилин. Ті мовчали довго і тілько здивовано позирали на гетьмана. Не сподівалися такої бесіди: він, Ходкевич, такий завзятий старий вояк, радив вицофатися, радив утікати!..
— Ти жартуєш, пане Яне! — промовив перший Сагайдачний.— Хочеш нас підійти.
— Се не може бути! Ні! Ні! Гетьман жартував! — озвалася хором козацька і польська старшина, немов збуджена з задуми, і в наметі зчинився гамір.— Не уступимося звідси! Не дамося! Що нам голод! І смерті не боїмося. Раз мати родила!
І почали одні горнутися до Ходкевича, другі до Сагайдачного.
— Правда, ви нас не покинете? — питалися ляхи козацького гетьмана і старшини.
— Ні! не покинемо! Поможемо! Ми й гадки не мали...
— Не покинете! не покинете! А нам з вами і не страшно...
І щораз більший запал огортав зібраних; польська старшина обнімалася і цілувалася з козацькою старшиною, і тілько й всеї бесіди було між ними, що присягали собі посполу краще загинути, ніж покинути один одного.
— Хіба по наших трупах пійде ворог! Не потішиться так скоро! А хто присягу зломить, того на шаблях рознесемо! — казали ляхи і козаки, втираючи сльози з очей.
Ходкевичеві блиснули очі з утіхи. Він піднявся вище на своїм ліжку, кілька разів збирався говорити, та замовкав, бо не чули його в гаморі; нарешті вхопив руку Сагайдачного, що підійшов до його ліжка, і довгий час тримав її у своїх обидвох руках, примовляючи зворушеним голосом:
— Петре! на тебе моя надія! Не покидай нас! Не звертай на те уваги, що між нами стілько лукавства. Адже ми християни, брати... Прийде час, і Польща стямиться, буде сестрою Україні, а не катом...
— Дай-то боже! — відповів Сагайдачний.— Не бійся, Яне, козаки не покинуть вас. Ми ж досі добре справувалися.
— Ох! добре! добре! мій любий Петре! Не знаю, як вам і дякувати. Коли б мені дав бог прожити ще якийсь час, я б, може, стримав отсю ненависть у нас до руського народу; так що ж? Мої дні вже почислені. Гину, Петре; кажу тобі: не діжду кінця.
— Бог ласкав! — втихомирював козацький гетьман польського, сідаючи коло нього на ослоні.
Коли в наметі троха притихло, озвався Ходкевич знову:
— Панове! Ви відгадали мою гадку: я хотів підійти вас; хотів ту нетерпеливість, що повстала в обозі з недостатку, викинути наверх, щоби, як кертиця землі, не рила довше добрих анімушів. Бачу, що ви ще свою милу отчизну любите! Бачу, що й козаки нам не вороги. Помогли нам так, що дай боже, щоб ми їм так помагали завсігди; і поможуть нам і надалі. Дивився я, як ви тут обнімалися і цілувалися, як присягалися не відступати один від одного, і я бажав би собі, щоб ми завсігди жили так humaniter *, по-братерськи, без утисків, щоб той furor 2, який видко в нас до руського народу, щез, щоб ми ніколи не забули тих прислуг, яких зазнали від cero народу, що проливав кров за нас... Тепер я спокійний і не боюся, що справа скінчиться для нас зле. Скінчимо війну скорше, ніж військо свою солонину з'їсть. Сердитий турок та сердита собака — вовкам страва...