Ярошенки вернулися в обоз і заночували разом з кобзарем.
VII
Холодна мрака вкривала усе Хотинське поле вранці 4-го дня вересня 1621 року. Ліси, що в сторону Буковини стояли темною стіною, здавалися невеличкими горами, що тяглися без кінця аж по Карпати і там у темній імлі під небесами щезали.
5*
131
Виразніше відбивалися з них менші ліски і дуброви, що росли на степу перед козацьким обозом на полуднє і давали добрий сховок тисячам турків, що там окривалися.
Кругом було так тихо, як би на тім невеличкім просторі землі не стояло кількасот тисяч людей, що зібралися докупи, щоби вбивати один одного. Тілько тисячі малих огнів, що блискали невиразно через мраку по той і по сей бік Дністра по лісах і долинах у турецькім, козацькім і волоськім обозі, тілько десь-колись рев худоби і іржання коней свідчили про се, що тут не мертва пуща, а земля, заселена тепер густо живими істотами. Вартові на окопах і люди при огнищах ходили, як тіні, їх розмова губилася у мраці без сліду.
Нараз десь далеко, немов під землею, озвалося тихо гасло, щоби вставати. По хвилині озвалася сурма ближче і дзвінким голосом немов прорізала густу ранішню мраку. Далі третя, четверта сурма, а тут уже по хвилині повздовж Дністра десятки труб одна за одною повторяли гасло і будили військо в обозах. Поміж возами на майданах, застелених декуди соломою, а то просто й на голій землі немов великі мурашки рушилися: збудилося військо, що спало тісно, вояк при вояку, щоби у холодну ніч було тепліше. Від теплих віддихів людей підіймалася ще густіша мрака над леговищами. Сей і той, вставши, позіхав здорово, протирав очі та протягав скорчене у сні тіло на всю довжину. Гамору ще не було великого, тілько шепіт ішов від молитов і від зітхання, що мимохіть виривалося з грудей людям, котрі до вечора могли бути на тім світі.
Однак ранішній холод скоренько заходив під одежу війська, під кожухи і жупани, морозив утомлене тіло — і кождий, обтрясшися до решти із сонливості, почипав рушатися жвавіше та братися до свого діла.
— Ану, вставайте разом сухарі брати! На цілий день! — приказували вже старші коло возів.
Козаки брали свою зброю на плечі, припоясува-ли шаблі, збиралися громадами коло возів, приймали свої пайки сухарів і сала і ховали в кишені, у торби та за пазухи.
— До окопів! Кождий па своє місце! — роздавався знову приказ, але вже і без приказу кождий відходив у свою сторону.
— Що, ти також ідеш? — спитав Семен Ярошенко у свого сина, що оглядав свій самопал та гаманець з кулями.
— Іду! — відповів Микула рішучо.
— Нехай іде! —порадив кобзар, не встаючи із місця.—З лежі не буде одежі; там, в окопах, розвідається не одно.
— Ви тут, батьку, оставайтеся, щоб я знав, де вас потім шукати.
— Боже помагай тобі! — сказав батько по хвилині.— Іди!
Микула глянув на Дністер.
— Се хто там може бути за Дністром?
— А хто ж би? — відповів Яцько Муха, що саме надійшов із свого леговища і почув питання Мику-ли.— Татари перейшли Дністер і розпускають загони по Поділлю. Ходи, Микуло, до роботи; годі дармувати!
Пійшли. В окопах уже було їх товариство, що не розлучалося ніколи: Череватий, Безушко, Голота, Таран і Пугач. Голота затирав руки, бо змерз: "се-милатна сермяга" справді не могла його загріти.
В найближчім сусідстві сего гуртка велася жива якась розмова. Тут був гість, що утік від турків. Він ось тілько вискочив із мраки, як чорт,— вартовий трохи не привітав його шаблюкою,— та вчас дав знати, що не ворог, і його прийняли з одверти-ми руками.
Микула і Муха підійшли до сего гуртка подивитися, що там таке. Посередині гуртка стояв сей гість — чоловік, може, сорока років — і поясняв зібраним, що він не турок.
— Ні. братчики, я не турок! Я Іван Полтавець, що ходив із Сагайдачним ще під Кафу. У лсєстрі я записаний, поспитайте! Під Кафою мене ранили, схопили — таки з моря витягли,— шістнадцять літ пробув я між татарами, потурчився, побісурменив-ся, бо інакше був би погиб. А тепер прийшов я до вас умирати! Во ім'я отця, і сина, і св. духа! Нехай я знову перехрещуся по-християнськи... Я був пушкарем у турків, і бог поміг утечи до вас
— Приносиш які новини? — спитав його Муха, що протисся ближче у гурток.
— Вчора завдали ви великого чосу туркам. Тисячі лягло їх. Але сегодня стережіться! Сто пушок стоїть проти козацького обозу — цілу ніч робили коші на пушки,— от туди, попід лісок, і там далі, вниз до Дністра. Всею силою пійдуть на вас, на козаків. Вони недалеко, присунулися вночі,— от нехай тілько туман уступиться, побачите. Я робив коло такого коша. Серце мені краялося. Тут ви так близько!.. Досвіта у мраку відійшов і щез. Бог поміг, пе помітили, слава тобі, господи!
— Поведіть його до Дорошенка з сією новиною! — сказав Муха.— Він уже дасть гетьманові знати.
І справді, один з козаків зараз повів Полтавця до полковника.
— А пе знаєте ви, де ясир? — спитав його мимоходом Микула.
— Ясир! Ясир з правого крила турків, недалеко їх обозу...
— Багато там людей?
— О! Вже є тисячі! Наловили вже по дорозі, з Поділля зігнали.
— Ходім! — упімнув козак, і обидва пійшли.
— Сто пушок! — згадав Муха, вертаючи з Микулою до свого гуртка.— А в нас тілько двадцять вісім. Копаймо, товариші, печі глибше, а то засипле нас олов'яний град. І подайте сю новину далі окопами. Сто пушок на нас вимірили!
Козаки зараз кинулися до роботи. У рові перед окопом можна було сидіти, але зверху могла на голову впасти куля. На окопі перед громадкою, до котрої пристав Микула, стояв віз, засипаний 8ем-лею. Надломаний дишель 8 воза лежав у рові. Козаки тепер підкопалися під сей віз, викидуючи землю поза окіп, так що їм можна було стояти на колінках під возом і визирати на поле малими віконцями між дном воза а землею. У ті віконця поклали гаківниці і самопали. Коло зброї кождий поклав свою порошницю, гаманець з кулями, клоччя, кий до набивання — усе щоби було під рукою. Така робота йшла по всіх козацьких окопах; усі знали, що сегоднішній день буде дуже тяжкий.
Надворі ставало щораз ясніше. Мрака піднімалася угору, хоч сонця ще не було видко. Товариші Микули уже сиділи у "печах" і заїдали сухарі з салом. Вийняв і Микула свій сніданок. Череватий поправляв свої постоли, бо онуча вилазила 8 одного.