— Несіть, щоб не хибло!
Козаки понесли. Тим часом крик лунав щораз ширше і губився, здавалося, десь далеко, аж на степах.
— Ідуть приступом! — говорив козак, згортаючи кулі у свою кучму. Але по хвилині не втерпів, встав і ухопив велику порошницю і самопал.
— Не втерплю,— сказав він,— мушу пійти. А ви тут виливайте далі!
Козаки не перечилися.
— Се характерник,— сказав хтось коло Ярошенків.— Заворожує зброю і кулі так, що своїм не шкодить, а ворога б'ють.
Дві гармати озвалися недалеко відразу. По хвилині загриміли й інші, дальше: одна, друга, третя... Вкінці вдарили самопали. Зірвалася на всіх окопах страшенна тріскотня, мовби град падав на залізну покрівлю. Дим піднявся угору так, що вже й з яру було його видко.
— Цікаво б подивитися! — сказав Микула.
— Не йди! чого! — здержував Семен сина.— Ще заблукається куля і попаде в тебе.
"Або і в тебе, батьку",— подумав собі і Микула і послухав його, не пійшов.
— Стривай, от чи не знакомий мій! — промовив нараз батько, побачивши якогось діда, що сидів коло воза, спершися о колесо. Коло нього лежала кобза.— Він! Єй-богу, він! Кіндрат Отрок! Тілько посивів ще більше. Кіндрате, як ся маєш?
Семен Ярошенко начеб помолодшав, так скоренько підійшов до кобзаря. Кобзар не пізнав його спершу.
— Кіндрате, не пізнаєш Ярошенка?
— Се ти, Семене? Слихом слихати... А то ж уже зо двадцять років минуло, як ми ходили в Молдову.
— І довелося нам аж тепер знову зійтися!
— Запросили й тебе на се весілля? Сідай! побалакаєм.
— Я тут із сином. Сідай, Микуло! Гей-гей, молоді літа! А ти, Кіндрате, все ще жиєш і жиєш.
— Бог милує якось. Не хотів я вже йти з козаками, старий дуже, так ні! Посадовили на віз і забрали. І спасибі товариству, не обиджають, годують, як дитину...
Завелася між старими люба розмова, що нагадала обидвом давні літа, ще ті часи, як Семен уперше ходив у Молдову з Могилами. Кіндрат потім вернувся із Сучави на Україну, а Ярошенко лишився. Мав же тепер Ярошенко що оповідати кобзареві! Оповідав, і сльози утирав, і шукав поради.
— Та яка ж тут рада? — відповів кобзар.— І головою не здумаю, що тобі, брате, порадити на твоє лихо. Нехай син допитується до ясирів, а обережно, щоб і сам не попався туди. Може, наші зловлять якого турка, то від нього довідаєшся. Довідатися не трудно, тілько як видобути невільника з ясиру?
— Коли б так наші напали в той бік, де ясир! — відозвався Микула.
— Отеє було б добре,— потвердив кобзар.— У переполоху, коли б нашим пощастилося, можна би відбити цілий ясир. Треба довідуватися, коли, як і що, а то, сидячи, не найдеш.
— Я готовий хоч зараз! — відповів Микула.
Батько тілько глянув наляканими очима на сина, мовби боявся, щоби вігі справді зараз не пійгаов. Усі три разом стали обдумувати різні способи, як віднайти родину. Розмовляли та слухали, що діялося там, на бойовищі.
Перший приступ турків сегодпя не вдався. Сю вістку рознесли зараз чури по обозі. Але турки не думали вступатися і до полудня нападали ще два рази. І тепер мусили відступитися від окопів та зійти з поля: козаки стріляли так влучно, що не дали приступити. Тут і там на окопах пійшла бійка між козаками і малими гуртами турків, але вже звідси турки не вернулися — полягли головами. Погиб і не один козак, і ранених було доволі. У самім полку Дорошенка ранили більше як тридцять козаків; їх зносили тепер помалу в обоз, складали під деревами в тіні, обмивали і завивали рани.
В полуднє битва притихла, але не втихав герць; сотки турків уганяли по бойовищі, прискакували то тут, то там до окопів як могли близько та викликували козаків на бій. Не один кінний козак зважився вискочити в поле та пробувати щастя шаблюкою або сулицею. З того наставали прецікаві стрічі, котрим тисячі війська з одного і другого боку приглядалися годинами. Тим "татарським танцем" хотіли турки вивабити козаків з окопів і вдарити потім на них з боків, але козаки більшою силою не виходили в поле. Нарешті вдали турки, що всі втікають з поля, але і ся штука не повелася їм — козаки не рушилися.
Ярошенки пійшли до окопів подивитися. Пійшов і кобзар з ними. Замість усякої зброї він ніс свою кобзу, котрою завойовував козацькі душі. Коло окопів одна частина козаків відпочивала і полуднувала з принесених казанків, а друга тим часом не сходила з окопів, лежала або сиділа з рушницями в руках.
— Отут мої товариші, що я з ними прийшов з-під Могилева,— сказав Микула.
Громадка козаків, що сиділа довкола казана і заїдала кашу, помітила Микулу.
— Гей, Микуло, а ти куди був задівся? — скрикнув Яцько Муха.— Я за тебе всю кашу поїв.
— Здоров видихай! Я шукав батька і найшов. Ось він.
— Найшов! Ну слава богу! Сідай же, старий, з нами, і ти сідай, Микуло, стане каші і для вас. А де ж ваші ложки? Не маєте? Ото козаки! Хлопці, дайте дві ложки!
Старий Ярошенко відмовлявся.
— Не заробив я,— каже,— сегодня, то й їсти не повинен.
— Ну-ну, сідайте! — сказав помаленьки Трохим Череватий, що справді на диво був собі кругленький.
— Коли вже Череватий вас просить, що він за чотирьох їсть і все жалує каші другим, то вже не відмовляйтеся,— закинув Панько Безушко.
Ярошенки сіли до громади і стали їсти.
— Козаки як діти: хоч багато — поїдять, хоч трохи — наїдяться,— докинув ще козак Голота.
Муха обернувся до свого сусіда, якогось молодого парубка, одягненого трохи не так, як козаки, а більше по-татарськи:
— Кажи ж тепер, татарине, далі, як то було?
— Який я татарин? Чого мене прозиваєш? — відповів парубок чисто по-руськи.
— Ну то турок, усе одно!
— І не турок. Я Думитраш Кракалія з Молдови, такої віри, як і ти.
— Ну годі, хай тобі буде й так, що молдовська віра така, як і наша. Оповідай же!
Ярошенки зацікавилися земляком. Кракалія почав оповідати:
— Так от як баші Скіндер і Ібрагім облягли Корецького в Яссах, спіймали вони і його, і родину Могилів. і нас п'ятсот козаків та й пігнали у Цар-город. Входимо в Царгород, а тут народу такого вилягло — всі цікаві бачити Корецького, бо допік він дуже туркам. З криш на нас так і заглядають, як би не знати на що. Корецького новели просто до султана. "З чийого приказу почав ти війну против нас?" — питається його. "З нічийого,— каже,— я сам хотів помститися за свою родину". Султанові страх сподобався Корецький: хлописько такий, як явір, а голос — як дзвін. "Зроблю тебе,— каже султан,— старшим у війську, будеш у мене приятелем, тілько прийми віру турецьку".— "Ваша віра погана, я єї не прийму!" Султан уже гнівний, але ще його намовляє, просить — ні та й ні! Взяли та й закинули його в башту над Босфором. Сидів там Корецький цілий рік — коли нараз чуємо: втік!