Стара не відзивалася добру хвилину, мовби думала свої думки, далі зітхнула і каже:
— Не знати, де то наш Ілаш обертається? Чп живий він ще, чи вже покійник? Снився мені сеї ночі...
— Та як? — зацікавився старий.
— Цілком так, як тому шість років: молоденький такий. Сидить собі отак коло скрині і каже мені: "Пійду з князем Корецьким на війну!" Я його прошу, я плачу, а він — ні та ні! І пійшов... Цілком так снився, як тоді зробив. Десь пропадає, бідний, у неволі турецькій...
— Або вороп кості його вже давно розніс,— додав смутно старий.
Обоє замовкли. Згадка про Ілаша, їх старшого сина, що так без вісті і чутки заподівся перед кількома роками, усе засмучувала їх. Вони вже і поминки справляли по нім. і все ще мали надію, що, може, він не пропав, може, ще вернеться. Тим часом роки минали і минали, Ілаш не вертався, і надія на його поворот щораз меншала.
Але сумні гадки старих розвіялися небавом, бо у хату вбіг малий чотирилітній хлопчина, здоровий та веселий, з рум'яними щоками. Се був внук старих, Тодір.
— А ти куди бігаєш? — ніби з гнівом скрикнула бабуся.
— На Руїні був.
— І казала я тобі: не лазь туди, там страшно, а ти все своє.
— Я не сам був,— боронився хлопець.
— І що з того? Каміння з замку розсувається, ще привалить тебе колись, і буде по тобі...
— Е, ні! я вилізу... Але я так хочу їсти!
— Може би, ти меду попоїв? — спитався дід.
— Давайте, діду, а багато!
Дід подав внукові меду на деревляній мисчині, відрізав йому кусень хліба — і хлопець почав їсти з жадобою.
Небавом надійшов і Микула.
— Чого вам треба, тату?
— Чуєш, сину: возьми-но ти сей камінь воску та понеси до Агоспи; казав мені колись-то, що потребує. Вертаючи, купи у татарина коло церкви добру шаблю турецьку, бо треба буде, час непевний...
— Адже в нас є їх три; є й луки, і самопал...
— Нічого! Купи, коли кажу. Не дай боже напасті, чим би боронилася твоя Роксанда? Кочергою? Скілько душ у хаті, стілько збруї треба.
— І мені купіть, тату,— відозвався хлопчина,— таку маленьку шаблю а остру!
— З патика?
— Не з патика, правдиву!
— Ну-ну, куплю, а ти тим часом обітри собі рот з меду. От як замурзався! Ще до тебе бджоли зле-тяться на мід і пожалять у сам носик.
Хлопець утер скоренько рот рукавом.
— А у пасіку не йди,— остерігав дід,— бо пожалять тебе знову, так як передучора, і будеш плакати.
— Ні, ні, вже не пійду, не хочу! — запевшовав хлопець.— Але шаблю мені купите? Або лук? Або — ні! Може би, таку маленьку стрільбу, щоби я собі стріляв?
Дід засміявся:
— Ей, синку, стрільба не для тебе! А лук я тобі зроблю. Ходи, зараз змайструю! Ні, чекай, перше винесемо скриню у льох. Поможи нам, Микуло! А ти, стара, зложи сюди одежу!
Задніми дверми хати винесли скриню на подвір'я, а з подвір'я в сад між корчі, де була будована яма. Там Микула й лишив старих, а сам вернувся у хату.
— В місто йду,— сказав він мимоходом до жінки,— віск продавати.
— А не бався там! — відповіла Роксанда, що в'язала тоді околіт соломи повереслом.
Микула одягся у довгу одежу, неначе рясу, поклав на голову кучму, взяв камінь воску під паху і пійшов до вірменина Агопси, що торгував усякими річами і мав свою господу для гостей.
Перейшов кладку над потоком і вуличкою поміж плотами пійшов у сторону церкви св. Тройці, де находилася господа Агопси. Було саме під полуднє, жара пекла велика, і торг мовби троха притих, бо годі було встояти на сопці. Зате у господах було гамірніше: люди полудновали, пили вино і чимраз завзятіше спорили про війну.
Микула продав вірменинові віск і на хвилину вступив до господи. Тут за столом сиділо кількох вірменських купців, пили вино та закушували ву-женипою. Вони розмовляли по-вірменськи, але від часу до часу закидали і по-руськи. Один із них, чорний як смола вірменин, був уже підхмелеиий, бо саме тоді, як Микула входив у господу, кинув малою порожньою коновочкою з вина об землю так, що вона розлетілася на дощинки. Інші купці стали його спиняти та втихомирювати, але він тілько тоді успокоївся, коли явилася друга повна коновочка на столі.
Микула знав сего вірменина: се був відомий у цілій Молдові багатий купець Дзерон Семен, що знався з Ярошенками здавна і не раз бував у них дома. Через жінку Минули він був і посвоячений з ними. Дзерон вибудував своїм коштом церкву на честь св. Симеона у Сучаві — такий був багатий. Микула хотів нишком винестися з господи, але Дзерон уже помітив його своїми очима і скрикнув:
— Микуло, не втікай! Маю тобі щось сказати. Я саме збирався до вас пійти.
Потім устав із-за стола і, мовби нічого не пив, узяв Микулу під руку і вийшов з ним на вулицю.
— Батько здоров?
— Здоров.
— Має троха своїх людей чи ні?
— Найдуться, та що з того? Сю гадку треба закинути, та й годі!
— Не закинути! Ні! Тепер саме час, коли Могили можуть знову стати господарями. Заплатять нам добре. Нас у Сучаві ціла громада за Петраш-ком. Чую, що Копачовський має приїхати до Су-чави; певно, привезе якісь новини. О! коли діло пійде гладко, дешево се Могилам не обійдеться. Скажи старому, що Петрашко Могила писав до
мене і до Бичка: казав у сюди мати своїх людей...
— Коли ж батько мій уже такий старий! — відповів Микула спокійно, вислухавши гарячої бесіди вірменина.
— Такий старий, як і я! Ще говорити може...
— Але сили в нього нема такої, як у вас.
— Ну-ну! Я там ще сегодня зайду до вас під вечір. Аби старий не виходив нікуди. Розумієш? А може, ти нап'єшся вина?
— Ні, спасибі, маю діло.
Дзерон вернувся до господи, а Микула пійшов купувати шаблю до купця-татарина коло горішньої церкви. (У Сереті було в ті часи ціле татарське передмістя). Татарин мав усякої збруї багато: луки, списи, самопали, всякі шаблі, молоти, ножі; на все те був тепер значний попит, як звичайно перед війною.
Микула став перекидати різні шаблі. Найбільше сподобалася йому коротка, але доволі тяжка і вже виострена крива шаблюка у похві зі шкіри. Держак був вигідний, шабля не могла вихопитися легко з руки.
— Сю шаблю носив сучавський паркалаб,— прихвалював татарин.— Я її наострив.
Микула не дуже вірив словам татарина, але шаблю купив, ще й ремінь до неї, і зараз-таки при-пняв собі її до боку. Припнявши, випрямився на увесь зріст. Мужчина був дужий, плечистий, а шабля при боці зараз додала йому грізнішого вигляду.