— От спасибі тобі, сипку, що поміг у біді. Ходім же! А де наші ділися?
Польської сторожі справді не було видко — розскочилася по лісу, як заяці. У страху кождий дбав про себе, а між корчами і деревами годі було зійтися знову скоро докупи.
— Коли б уже вийти з лісу у степ!
— Ідім, вийдемо ми вже якось... О! ще стрілив хтось!
Обидва йшли скорою ходою ще з півгодини у сторону Дністра, поки зблизилися до краю лісу, до степу. Не виходили з корчів, тілько йшли ними. В лісі було чути вже їздців, бо ломаччя тріщало.
— Чекайте, ось коні пасуться, навіть осідлані! Я їх мушу мати! — скликнув радісно Микула.
По степу тут і там паслося справді кілька коней, що в битві скинули або втратили своїх їздців. Вони то скубли траву, то оглядалися, чи не йде хто їх займати. Ярошенко підійшов до одного коня; той і не втікав, дав спокійно на себе сісти. На тім коні під'їхав до другого, той почав утікати, але Микула випередив його, прискочив і так сильно зловив за поводи, що трохи сам не випав із сідла. Кінь не давався; Микула зіскочив із спокійного коня і сів на того, бистрого; тепер уже він мусив іти. Обидва коні привів у корчі і дав спокійного Сагайдачному.
— Беріть того, бо мій якийсь норовистий. Сагайдачний усів. Саме тоді із лісу виїхав Молодецький.
— Де ти, Петре, дівся? Я тебе шукаю, шукаю і не можу найти.
— От порятував мене сей козак, а то був би загинув. Погоні за нами нема?
— Я не бачив.
— їдьмо ж!
Усі три потисли коні і погнали вже степом. Із лісу стали щораз частіше виїжджати вояки. Вкінці лісу не стало, всі мусили вийти у степ. Коли вже більша частина зійшлася докупи, рушили вперед. Погоні турецької не було, але страх гнав усіх так, що ніхто й не думав їхати помалу, поки самі втомлені коні не звільнили бігу. Над'їхали і ті, що припізнилися. Тоді почислили себе, не ставало кільканадцять, мабуть, погибли. Добре, що не всі; а то ж і гадки не було побороти турків. Вояки оповідали, що із Степанівців висипалося турків, як з мішка, кілька тисяч, і всі пустилися в їх бік, тілько, видко, завернулися, довідавшися, що їх було небагато. Проте не вірили туркам, і скоро тілько по дорозі стрітили знову ліс, в'їхали у найдальшу його глибину, щоб самим відпочити, і попоїсти, і коням дати пільгу, бо ті вже падали з ніг і не хотіли йти.
Сагайдачний уже не мав спокою.
— Що то буде, що то буде? — нарікав він перед старшиною.— Де той Бородавка до чорта дівся? Турки вже випередили наших, вб'ються клином поміж нас і ляхів,— де він розум дів? Чого жде? Адже не пустять його під Хотин, щоб і згинув! Тілько троха попасім — і далі! Лісом, а не степом, бо я за-ложуся, що турецьких або татарських чат уже повно на степах. Вони не ждуть.
Всі слухали бесіди Сагайдачного, і всіх находив страх. Спочивали недовго і поїхали дальше. Лісом було зле їхати, громада розлізлася. Сагайдачний уже не зважав на ніщо, їхав або йшов мовчки та пихкав свою люльку, заклавши ліву руку в пазуху, бо боліла його. Ярошенко не відступав його; слідкував за ним подалеки, але не спускав його з очей. Він чудувався, скілько сили було в сего сивого діда, що, помимо рани і болю, йшов жваво вперед або вів коня тілько самою правою рукою.
Настала ніч. Сагайдачпий ані не думав спочивати. Дехто з вояків з утоми трохи не падав на землю; і Ярошенко, хоч який був сильний — правда, останніми часами він досить змарнів,— радо був би поклався де під дубом полежати; а Сагайдачний не хотів. Він уже не просив нікого йти з ним. "Сам,— каже,— пійду, бо нема коли спочивати, потім епічну". Молодецький. Ярошенко і ще кількох не покидали його, ішли з ним, поки сили ставало. Вкінці ціле військо лишилося в лісі над Дністром, бо не зпали навіть куди йти — і темно, і дороги нема; лише Сагайдачний не ставав.
— Хто хоче, нехай іде зі мною, а коли ні, то я й сам пійду,— сказав він.
— Я ж тебе не покину,— відповів Молодецький.
— і я б хотів з вами,— озвався Микула.
— Ходи, ходи, сипу; ти, бачу, пильнуєш мене.
— Ой добродію, до кого ж мені тепер прихилитися? Іду за вами, як за батьком дитина, бо я вже сам нічого пе придумаю.
Всі три йшли ще зо дві години усе горі Дністром, але нарешті, коли обминали якийсь глибокий яр і залізли в безвихідні корчі, стали.
— Чи не зблудили ми? — промовив Молодецький.
— Може бути. Треба ночувати, нема ради,— відповів Сагайдачний і, втомлений, усів на землю: — Гей, хто в лісі, озовися! — крикнув голосно, але з лісу не відозвався ніхто.
— От коли б можна де коні попасти, я повів би,— каже Микула.
— А де найдеш добру траву у дубовім лісі? От лягай, а коні прив'яжи до дерев!
— Я встану досвіта і найду десь троха трави.
— Добре! добре!.. Сподівався ти такого, Молодецький? Гарна пригода, що? Ну, слава богу, ти цілий, а мені, бач, уцідили троха крові. Коли б хоч у битві великій, а то от на гладкій дорозі. Я й сам не знаю, звідки куля надлетіла.
— Болить тебе?
— От так, як би комар укусив. Пусте!.. Найкраще закурю собі люльку і все забуду. От коли б козаків найти! Ми їх у сих сторонах мусимо найти. Коло Степаиівців їх не буде, бо занадто вже близько вороги; виходить, що вони повинні бути над
Дністром, може, близько Могилева. Там є брід, отуди нам вранці і дорога.
Ще з півгодини балакали оба діди, а Микула тілько слухав. Нарешті всі замовкли і заснули. Сагайдачний від часу до часу постогнував у сні, але втома, видко, перемогла й його, він спав.
Досвіта, зі сходом сонця, всі вже були па ногах. Ярошенко встав раніше і попас коні, тепер можна було їхати дальше. Сагайдачний казав собі ще обмити і перевинути рам'я, котре йому троха спухло, і просив Микулу вести його коня. Всі три старалися тепер вийти з лісу і йти узліссям, бо надоїло обминати корчі і дерева. Бог поміг: до самого полудня нігде не було видко ворога, можна було їхати спокійно.
Доїздили до Могилева. Ярошенко поїхав наперед шукати броду, що мав тут бути, як казав Сагайдачний. Але тілько він щез за горбом, як по хвилині виїхав знову на горб з кількома козаками.
— Є наші! є! — кричав радісно здалека.
— Слава богу! — сказали в один голос Сагайдачний і Молодецький.
Козацька сторожа прискочила навздогін до Сагайдачного і познімала шапки.