Помолившися, попас троха коня, потім усів знову на нього. Земля на степу була як хвиля на воді: то піднімалася трохи, то знову спадала; здавалося, кінця їй не буде. Нігде ані одної деревини, тілько трава по живіт коневі. Переїздив потоки, обминав якісь стави і дрімав на коні. Чувся таким утомленим, що, мабуть, зроду таким ніколи пе був, але не зважився злізти і відпочити довше, хіба аж над Дністром. І їсти не хотілося йому, хоч уже від кількох днів ні разу добре не попоїв.
Але над ранком утомлений кінь не хотів далі йти. Микула також трохи не падав з коня. Не було іншої ради; треба було спочити. Спутав коня і пустив його у степ, а сам поклався у корчі і заснув в одній хвилині.
IV
Степом поміж Дністром і Прутом їхало яких двісті п'ятдесят кінних озброєних вояків. Попереду на воронім копі їхав дід з довгою сивою бородою в клин і з довгими вусами, що спадали, як два тонкі повісма, на бороду. На голові мав високу чорну кучму із синім верхом, а одежа на нім була проста: короткий чорний жупан, заппятий під саму шию, широкі чорні шаровари і чоботи сап'янові жовті. В зубах держав люльку з коротким цибухом. Сей дідок з добрими синіми очима, що подобав більше на черця, як на вояка, сидів на коні просто як молодець, дивився у степ далеко, мовби там шукав когось, і розмовляв із своїм товаришем, що їхав ліворуч. Товариш сей був уже також підстаркуватий, але ще кремезний чоловік, одягнений з-поль-ська.
Сонце вже підходило під полуднє, і на степу була незвичайна жара.
— Все не видко їх та й не видко,— говорив сивий дід.— Сей Бородавка наварить нам ще такого пива, що гірко буде нам усім пити.
— Вже повинні би бути в сих сторонах,— відповів товариш.
— Не в сих сторонах, уже під Хотином повинні бути! Нехай так султан сегодня-завтра стане над Дністром з цілою потугою і не пустить козаків під Хотин, що тоді буде і вам, і нам? Зітруть турки ляхів окремо і козаків окремо, як порошину,— се ж триста тисяч против кількадесятьох тисяч.
— Я казав Любомирському: наше військо мусить чимскорше перейти Дністер і станути на волоській землі під Хотином, а то козаки доти не прийдуть, доки ми в Польщі. Хочуть бачити, що хоч Дністер спиняє нас від утечі. Не вірять нам, зради бояться. Я ж знаю козаків.
— Вопо-то так; та коли вже згодився, присяг під Фастовом і обіцявся помогти його милості королеві, то йди і не забавляйся, а то лізе чорту в зуби — і другому не поможе, і сам загине. Король не потвердить митрополита і владиків — і тоді нащо здалася вся наша робота? Ов, зле воно починається; нема ладу ні у вас, пі у пас
Старий сердився. Товариш його був, видко, такої самої думки, бо задумався і замовк. Тілько по добрій хвилині озвався, побачивши на степу коня, що ходив самопас.
— А се що за кінь на степу? Чи бачиш, Петре? Та й спутаний до того, бо ось як скаче.
— Повинен бути і чоловік коло нього, коли спутаний,— відповів дід.— Нехай кількох хлопців скочить і подивиться.
Кілька верхових поїхало наперед; одні зупинили коня і розпутали; другі стали шукати їздця по корчах. Небагато шукали; їздець зараз найшовся. Вивели його з корчів, узяли попід руки і ждали, поки над'їде вся громада. Зловлений стояв тихо, тілько дивився заспаними очима і чудувався.
Вояки над'їхали.
— Ти що за один? — спитався дід.
— Я Микула Ярошенко із Серета.
— Що ж ти тут робиш?
— Шукаю козаків.
— Ага! Турки вислали його на звіди. Тримайте його добре! Зв'яжіть його!
— Ой ні, діду! Не кажіть мене в'язати: я християнин — я не ворог...
— Чого ж ти сюди забіг із Серета? Се ж не близька сторона.
— Я розповім вам, тілько кажіть мене пустити. Я поїду з вами. Не втечу ж я один перед стілько людьми. Чого боїтеся?
— Сідай же на свого коня і їдь з нами! Ярошенко сів на коня.
— Ну, кажи! — озвався дід, коли Микула сів на коня.
— Чи ви козаки, бо в мене до козаків діло? — спитався Микула, охолонувши з першого страху.
— Все одно що козаки,—озвався товариш діда.— Коли хочеш знати, так се Сагайдачний, козацький старшина; можеш усе перед ним казати.
— Сагайдачний! ~ скликнув Микула радісно,—
Так се ви Кафу зруйпували? Який же я рад, що вас бачу! Ми і в Молдові знаємо про вас! Дай вам, боже, здоровля, що стілько невільників спасли...
— Ну-ну, не балакай пустого! — озвався Сагайдачний.— Кажи, що мав казати.
Ярошенко став оповідати все, що знав: про напад чати па Серет, про свою родину, про опришків, про битву з турками над Прутом і про те, що йому турки веліли переказати козакам. Показав ще і записаний кусень пергамену, що дістав від турків.
Сагайдачний слухав Ярошенка пе перебиваючи.
— І ти не брешеш? — спитав його, коли той скінчив оповідання.
— Не брешу; присягну, що не брешу! Я ж дякую милосердному богу, що ви мене найшли та й що я при вас, а ви мені не вірите! Сам я все бачив, сам усе перебув...
— Іди ж там до наших позаду і, коли хочеш, їдь з нами!
Ярошенко замішався поміж вояків, що окружили його з цікавістю, і мусив знову їм оповідати свої пригоди від початку. Сам же довідався від війська, що се Сагайдачний вертається з Варшави, куди їздив у посольстві до короля умовитися, за яку ціну козаки мають помогти ляхам. Сагайдачний думав, що застане уже під Хотином козаків, приїхав сюди, а тут козаків ще нема.
От його й вислали понад Дністер шукати чим-скорше козаків, а для обезпеки дали йому сторожу з двісті п'ятдесятьох людей під проводом ротмістрів Аннібалів. Сей же попереду, що їде із Сагайдачним, то Молодецький, що сам бував колись на Січі, повірник Любомирського і приятель Сагайдачного. Ярошенко дякував богу, що по стількох пригодах найшовся нарешті поміж людьми, з котрими вже певно дістанеться під Хотии; звідтам уже легше буде шукати родини. Тілько не рад був,
що мусив тепер разом із Сагайдачним ще волочитися степами, щоб найти козаків.
Тим часом Сагайдачний з Молодецьким вели іншу розмову. Поки не найшли Ярошенка, думали десь у степу відпочити; а тепер же сю гадку покинули. Турки вже так недалеко, а козаків як нема, так нема. Де вони поділися? Треба шукати їх, треба найти їх якнайскорше, а то вийде біда невидана, нечуваиа.
— Нема ладу, нема ладу! — нарікав Сагайдачний.— Королевича з військом ще нема; ті, що вже є над Дністром, не карні; зруйнували своє власне містечко Жванець, і ніхто сим не журився; пушок не маєте... а Бородавки, вашого польського приятеля, також пема. Він чатами бавиться, людей висилає на нехибну смерть,— ов, погано!