А вода солона — не напитися…
Снитися любові — не наснитися…
Інтересно, чи була ота черниця отут, на Босфорі?! Якби була, то, може б, написала й про те, як риби серед ночі лишають мерехтливі сліди, і ті сліди якийсь час не пропадають, а залишаються, мов загадкові риси арабського письма…
Сонце піднялося вже високо, і вода в Босфорі — дивовижно блакитна й прозора. Таких рік не буває — щоб у них була така блакитна вода. Босфор — це єдина така ріка в світі. Та й та — солона! Хоч і має такий радісний вигляд.
Знову вгору піднялися високі круті береги. Мов фортечні мури, поставали вони з обох боків. Дивишся на них — і починаєш думати про фортеці Румелі—Хісари та Анадолу—Хісари, що поставали з обох боків — з берега європейського (румелійського) та берега анатолійського. Стоять вони в найвужчому місці — і трудно тут прорватися ворогам…
Трудно, але можливо! Ще й як можливо! Скільки разів чайки запорожців та лодії донців проривалися аж до самого Стамбула. І не допомагали тоді ні Румелі—Хісари, ні Анадолу—Хісари, ні інші хісари та кермени, що стоять на берегах Босфору…
Абу Ахмад ібн Аль—Джасас ходив по палубі, обдумуючи свої наступні дії.
Каймакан подумав би, що наївний торговець коштовностями бачить перед очима дивовижну діадему, яка ви—сяює всіма кольорами веселки. Каймакан подумав би, що Абу Ахмад ібн Аль—Джасас обмірковує деталі майбутньої торгової операції з якимось там кафським ювеліром.
Проте Абу Ахмад ібн Аль—Джасас мріяв зараз не про Кафу, а про Бахчисарай. Чоловік цей насправді носив зовсім інше ім’я, і був він не арабом. Не був він також і фарангом—левантинцем. Батьківщина його була на півночі. Щоправда, на батьківщині всі були переконані, що він мертвий. Всі — крім одного чоловіка. Але той чоловік не ділився своїми таємницями ні з ким…
Зараз той, кого звали Абу Ахмадом ібн Аль—Джасасом, поспішав до Кафи. Поспішав для того, щоб зірвати операцію по вбивству гетьмана Дорошенка. І щоб не дати агентам таємної дефтерхани поставити свого чоловіка на чолі реєстрового козацтва. Хто він, отой чоловік, на якого робить ставку таємна дефтерхана, про якого знають каймакан і великий візир Устреб—паша?
Абу Ахмад ібн Аль—Джасас здогадувався, хто це такий. Здогадувався він і про те, що з тим чоловіком має зв’язки Камаль Сус, він же — сеньйор Реньєро Гаспареоне…
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ, що оповість про перші кроки козацьких румаків на кримській землі
Сімнадцять веж стоїть на Ор—Капу. Сімнадцять веж треба козакам узяти з боєм, перш ніж пройти у Крим. Треба взяти вали й рови, треба пройти під гарматами, кулями і стрілами, перш ніж твої коні відчують під копитами священну землю Кирим—Ади.[25]
Кілька днів тому через Ор—Капу пройшла частина орди Кантеміра. Услід — сеймени та яничари.
Кантемірова орда пройшла через Ор—Капу не зупиняючись. Гарнізони сімнадцяти веж зрозуміли: за Кан—теміром, а не за Шагіном сила. Кантемір сипнув оркапинцям курушів — і пройшов через фортеці, як стріла крізь туман, — легко, красиво, з висвистом!
"Козаки так не пройдуть, — подумав Кантемір. — А втім, якщо й пройдуть, то вони йому не страшні. їх зараз на Січі небагато — щонайбільше шість тисяч. Доки вони зберуться йти на допомогу ханові Магомету й калзі Шагіну, Кантемір устигне все зробити, як йому хочеться. Він поставить Дорошенка перед доконаним фактом".
Але на цей раз Кантемір помилився.
Козаки пройшли так само легко, як і його армія. Дорошенко вислав сотню реєстровців наперед — на чолі з Андрієм Закривидорогою, і той швидко владнав усі проблеми. Андрій Закривидорога вмів переконувати. Це оркапинці знали — минулого року саме він разом з поляками під проводом Хмелецького не пропустив на Україну велику сухопутну експедицію Бекіра—баші, підкріплену не меншою морською експедицією. Закривидорога примусив турків піти на Ячаків, а Бекіра—баші відправив аж у Стамбул, де йому благополучно і вкоротили віку… Отож коли зараз в Ор—Капу з’явився саме Закривидорога, оборонці перешийку тут же збагнули: будь—який спротив безнадійний.
Отже, через Ор—Капу козаки промчали так само, як і кантемірівці, — легко, красиво, з висвистом!
Вони перестрибнули через Ор—Капу і приземлилися на зелених травах весняного степового Криму.
Приземлилися — і пішли! Пішли на Бахчисарай!
Дорошенко добре розумів: боротьба точитиметься не за старий Солхат — нинішній Ескі—Кирим, — а за нову столицю — за Бахчисарай!
Хто оволодіє Бахчисараєм — той володітиме й Кримом!
Та вже перші милі походу по степовому Криму виявилися нелегкими. На бік Кантеміра стали степові мурзи разом зі своїми військами.
З боєм довелося долати майже кожну милю — Кантемір залишив позаду заслони, і козакам довелося буквально прорубуватися крізь них.
Можна було б зупинитися в якому—небудь селі — були тут і українські села з недавніх невольників — та хоч трохи відпочити, але треба було мчати на Бахчисарай. Невідомо було іще: стоїть Бахчисарай чи впав уже під копита Кантемірових коней, — але Дорошенко вірив, що Магометові й його братові Шагінові усе ще всміхається доля. Звісна річ, тая доля довго всміхатися не буде — надто благенькі сили у Шагіна—Герая, але ж нехай він вистоїть хоч кілька днів!
О, якби не Кантемірові заслони, якби не палаюча земля під копитами, то козаки за день—півтора були б уже в Бахчисараї! А так доводилося затримуватися: то тут, то там!
Треба було берегти гарячі козацькі голови! Не штука загинути в геройському герці! Треба вціліти! Твоя голова, твоя рука потрібні біля Бахчисарая — там буде головна битва з ордами Кантеміра—мурзи…
Біля Сарабуза Дорошенка стріло семитисячне військо, залишене Кантеміром для затримки козаків.
У Дорошенка було вдвічі менше. Мізерниця й досі ще не наздогнав його, хоч і мав би вже наздогнати. Щоправда, у Мізерниці війська було зовсім небагато — сама мізерія, але ж козаки були добрі, один десятьох вартий. Згадати хоча б сотню Дерикота!..
Біля Сарабуза заночували табором — з тим, щоб уранці піти в бій відпочивши, з новими силами.
Ніч була тиха, мирна, весняна, трава зелена, яка влітку вигорить, а замість неї лишаться тільки колючки.
Козакам, що полягали спати, чутно було, як муедзин виголошував з мінарета свій езан.[26]Що ж, кожному мусульманинові належить з чотирнадцятилітнього віку творити по п’ять разів на добу свою молитву — намаз. Намаз треба творити до сходу сонця, опівдні, по обіді, після заходу сонця і на початку ночі, перед сном. Можна молитися в мечеті, але якщо не встиг туди, то можна молитися і вдома. А не встиг дійти до домівки, то можна ж сотворити намаз і у дворі, і на вулиці, і біля дороги, і навіть посеред річки, як довелося це робити Шагінові, коли втікав—він од Кантеміра і переправлявся через Дністер. Переправлявся — аж тут сонце зайшло… "Ля ілляги іль Алла ве Мухамеден ресуль Ілля…"[27]