О, доплисти б до коханого берега! О, скочити б на бистрого румака — та й помчати в рідні краї, та й обняти срібноволосу панну Анельку, та сказати 6 їй: я осьде, ходімо до ксьондза, і хай у нас буде щастя ще на сто лят! О, так він і скаже: добридень, Анельку, я осьде, ходімо до ксьондза, і хай у нас буде щастя ще на сто лят!..
Пан Гостинський натхненно веслував. Кожен помах весла наближав його до України…
Правда, між Україною й паном Гостинським було ще більше трьохсот турецьких галер. І їх ще треба було перемогти, захопити і пустити на дно Чорного моря.
І тут Яремко гукнув:
— Попереду бачу галеру!
Вона була далеко, на обрії, але через кілька хвилин стало видно, що це велике судно стоїть на місці, не рухається…
Чайка пішла швидше. Десь за півгодини козаки вже залазили на борт галери.
Там було кілька козаків та десятків зо два турецьких майстрів—будівничих, які мовчки сиділи на палубі. А внизу були молоді жінки з гаремів головного мімара та його помічників.
Недайборщ вийшов на палубу, діловито обдивився галеру й запитав:
— А веслярі де?
— Пересіли на чайки та захоплені галери. Воюють… — лаконічно відповів один з козаків.
— А чому ви тут?
— Кошовий наказав, щоб вас дочекалися. То ми й чекаємо…
— Так, так… — Недайборщ дихнув самосадом на козака.
Але той не впав, устояв, навіть носом солодко повів: певне, був такий же завзятий куряка, що й Недайборщ.
— Витягуй люльку, — суворо наказав Недайборщ. Козак вийняв. Карпо дістав з калитки тютюнцю, упхнув козакові в люльку:
— Агу, спробуй мого! — кинув жарину зі своєї люльки в козакову. — Г—га? Ну, як?
Козак зробив одну затяжку, другу. Недайборщ не спускав з нього очей, чекав, коли той гикне. Козак не гикав.
— Слухай, а ти можеш сказати: "І—і–і—і! Де ж мої свині?!"
— Можу, — відповів козак. І мовив, на "І—і–і—і!" — втягуючи в себе повітря з димом: — І—і–і—і! Де ж мої свині?!
— Так це ти той самий Дерикіт, що про тебе мені хлопці розказували?
— Той самий!
— Що позаторік у самого Кантеміра—мурзи цілий гарем украв?
— Та я ж!
— Так тебе ж, казали, в Кафі на палю посадили!
— Та то іншого Дерикота. Того Дерикота звали Данилом, а мене Адамом.
— Так я ж тебе у похід не брав!
— Не брав, — кивнув довгим червоним носом Дерикіт.
— То звідкіля ж ти тут узявся?
— Із Стамбула… Ми ж ото з Данилом як украли отой гарем, то згодом попалися—таки до лап Кантемірових аскерів… Данила — на палю, а мене — на галеру, то й то тому, що одна з мурзиних наложниць за мене поклопоталася: чимось я їй догодив, — то й виблагала мені життя… А оце ми пливли, коли бачимо — чайки довкола! А турки стріляють, як шалені, не підпускають наших. Я тут же — р—р–аз! — рву кайдани — а вони в мене і хлопців були перепиляні ще з самого початку походу, — і на турків. Побили всю команду, викинули за борт разом з гарматами, зустрічаємо запорожців. Підпливає чайка, а ми її зустрічаємо по—запорозьки! Тут кошовий і питає: "А хто у вас там за головного?" Ну, мої хлопці відповідають: "Дерикіт!" — "А я, — каже, — кошовий Коханець!" — "То й що?" — "А те, — каже, — що є наказ самого Недайборща: полонених не брати, всіх турків на дно!.." — "Яких ще, — кажу, — на дно? Команду ми викинули, а мімарів та устадів викидати гріх — зодчі, — кажу, — майстри, — кажу, — вони в Києві знадобляться!" — "А баби?" — питає він. А тут ще й гарем везли. "А причім баби?" — "А при тім, що є наказ!.." — "Ні, — кажу, — не буду їх кидати в море, колись одна така з гарему мені життя врятувала!.." Коханець каже: "Тоді я сам виконаю наказ Недайборща!" І лізе на галеру. Тут мої хлопці стали як стіна. А на чайці, бачу, народу небагато, душ із двадцять! Я й кажу Коханцеві: "Бери всіх моїх хлопців, а я з кількома почекаю на Недайборща. Як він скаже, то так, може, й буде!.." Відчепився Коханець, забрав частину моїх хлопців, а тут іще одна чайка підійшла, теж багатьох забрала — і тепер ми стоїмо посеред моря, чекаємо, що нам скаже Недайборщ…
Недайборщ знову затягся, та так, що потім хмара диму всю голову йому оповила, а запах почули навіть у нижніх каютах, бо жінки почали внизу чхати й охати.
— Я таки давав такий наказ…
— А я за тебе руки не підіймав, отамане!
— Гм… — І раптом отаман різко повернувся до Яремка: — А ти, малий, що думаєш? Що робитимемо з чортовими туркенями? Викинемо в море чи будемо з ними валандатися, серця козацькі розм’якшувати, щоб ворог нас міг будь—коли перемогти? Га?.. — і дихнув на Яремка перегаром…
У Яремка аж сьози вистрибнули з очей від того запаху.
Але — не тільки від запаху. Згадалася Бібігуль, згадалося, як рятувала вона його, непритомного, на сіноп—ському березі, як плавали вони морем, рятуючись від яничарів, а потім висліджуючи сеньйора Гаспареоне; а ще згадалося, як нещодавно лежали вони у клуні на сіні і обіймалися—цілувалися…
— Ні! — гукнув Яремко.
— Що — ні? — здивувався Недайборщ. — Не залишати на галері?
— Ні, не викидати в море! Хай живуть! — гукнув Яремко. — Я не хочу, щоб вони вмирали, дядьку Карпе!
Знову хмара оповила Недайборщеву голову. Замислився отаман.
— Ну, гаразд, малий! Раз ти мене назвав дядьком, то доведеться на цей раз скасувати мій наказ і помилувати жінок та майстрів.
Не було в Недайборща ні батька, ні матері, ні дружини, ні дитини. Колись було веселе село Півники, та все знищили турки — не лишили ні брата, ні свата, ні дитяти, ні небожати… Аж тут — ось! — Яремко дядьком при всіх назвав!..
— Ну, так задоволений, Яремо?
— Задоволений! — тихо сказав Яремко, намагаючись загнати в очі непрохані сльози.
— А чому ж спасибі не кажеш?! — гримнув Недайборщ. на півморя.
— Спасибі!
— Ось у цю щоку поцілуй мене, хлопче!
— Та незручно, пане отамане!
— А де моя нагайка, щоб тобі лупнів дати, штани опустивши?!
Дерикіт тут же підскочив до Недайборща, на ходу розв’язуючи очкур.
— А ти ще чого?
— Дайте ліпше мені по тому місці, пане отамане, ніж дитину калічити!
— Хай терпить — отаманом буде! — добродушно всміхнувся Карпо і перевальцем пішов по палубі… Дим клубочився над його сивою головою…
До вечора їм довелося стрітися ще не з однією захопленою галерою. Судна мали на собі сліди недавнього бою, деякі були з дірками, напівзатоплені. Козаки розповідали про те, що багато галер з камінням та залізяччям, з вапном та гарматами було потоплено. Були жертви і з боку козацького флоту — в цьому бою загинуло п’ятнадцять чайок разом зі своїми екіпажами — лиш небагатьох удалося врятувати…