— Бо не можу собі повірити… І простити собі не можу, що колись повірив… — І він укляк на коліна, а потім обняв Клюсика, уткнувшись йом}’ у груди мокрим лицем…
Клюсик мовчки гладив його по плечу і посмутнілими очима дивився на море… Зовсім недалеко — його Україна. Як хотілося йому хоч на часинку, хоч на хвилинку опинитися на рідній землі, почути рідну мову, побачити рідні обличчя…
— Яремку, — мовив він трохи не своїм голосом. — Маємо мало часу… Як там твоя сестричка?
— А що їй зробиться? Живуть з Петром, двох дітей уже мають, дасть Бог — то й третє буде, тебе часто згадують — усе Марійка, звісно, та й Петро… Марійка все журиться, що ти так невчасно пішов на той світ…
— Як же так? А вона ж думки читати вміє… А тут і не вчитала, що…
— Може, й не вчитала… А може, щось і вчитала… Але все одно згадує тебе…
— Спасибі їй… Хороша в тебе сестриця, Яремку! Жаль — не мені дісталася!.. Дуже вже ж вона мені до серця припала, — і він торкнувся свого лоба, де колись сяяли аж дві гулі, набиті Марійкою в день їхнього першого знайомства над Дністром.
— Не забув навіть цього? — мимоволі всміхнувся Яремко.
— Таке ніколи не забувається… Аж іскри з очей сипонули. І досі сипляться, як згадаю…
Вони ще трохи посиділи мовчки… Яремко хотів багато розповісти Клюсикові, але розумів, що часу обмаль і нічого не встигнеш…
Одне тільки запитав:
— Ти ж, як я розумію, був у Стамбулі… А чому ти тепер тут?
Клюсик подивився важко.
— Треба, і я тут… Треба було запобігти смерті гетьмана Михайла, треба було ще дещо зробити… Але на цей раз не вдалося… Зрада одного чоловіка, нерозумність і непослідовність другого, гарячковість третього — все це дуже нашкодило нам… А ще більше нашкодить у майбутньому татарам… Не змогли ми відвести біду від них… А втім — будемо думати про майбутнє з надією. Може, потім удасться те, що не вдалося цього року…
— Я знаю, хто зрадник, Клюсику! — похмуро мовив Яремко.
— І я знаю… Тепер він гетьман. Він слухняно робить те, що наказують йому турки й поляки… Але недовго йому гетьманувати. Авдитор довідається — і злетить зрадницька голова…
— Авдитор зараз у Москві… Затримався надовго, не зміг піти з нами в похід…
— Нічого, скоро буде в Києві…
Клюсик поглянув ласкаво. Підійшов до Яремка ближче, обняв.
— Ну, малий, заспівай мені тихенько—тихенько пісеньку на прощання. Коли ще побачимося?
— Не знаю…
— Пісні не знаєш?
— Пісню знаю… Тільки не співається…
— Заспівай, щоб мені веселіше на чужині жилося. Яремко зазирнув в очі Клюсика і тихенько завів:
А ми просо сіяли—сіяли…
І Клюсик підхопив:
Ой, дід—ладо, сіяли—сіяли…
Скупа сльозина покотилася по його щоці. Хлопці з галери махали руками: скоріше, мовляв. А Яремко нічого не помічав. Він бачив тільки Клюси—кову сльозину. І чув тільки пісню, що лилася з його вуст…
ЕПІЛОГ
Це — епілог нашої розповіді. Але не епілог подій, які відбувалися 1627–1628 рр. на Україні та в Криму.
Ще будуть битви на кримській землі між військами Шагіна та Кантеміра.
Того ж таки дня, як Яремко і його товариші попливуть на галері до рідних берегів, Шагін—Герай виведе під мури Кафи Кантемірового сина Іштерека. Ось що напише про це пізніший історик: "Один з Кантемірових синів попав у руки Шагіна живий — він наказав стяти його голову під мурами Кафи, на очах старого Кантеміра, що дивився з мурів".
Саме тієї ж години Закривидорога викраде з гарему Шагіна—Герая найкращу наложницю — Гал. ю Шлапаків—ну і, незважаючи на дві рани, понесе свою суджену аж до Арабатської стрілки, а потім стрілкою, а потім через протоку, яка з’єднує Азовське море з Сивашем, переправиться з товариством і Галею на український берег…
Гетьман Мізерниця приведе військо запорозьке на Січ. А там козаки, обурені його зрадою, скинуть Павла Мізерницю з гетьманства, засудять до смерті — і втоплять…
…На березі Дніпровому стояли дві жінки. Що одна—Ганна Дорошенкова, гетьманова дружина, а що друга — то козачка Мокрина Закривидорожиха. Стояли вони по коліна у теплій дніпровій воді й дивилися на південь.
Ганна ще не знала, що вже вона вдова, але серце її чуло біду для себе та своєї родини. Стояла вона й дивилася вдалину, а серце віщувало: більше не побачить вона До—рошенкових ясних очей…
Закривидорожиха стояла і чекала на сина… Та не знала вона того, що їде син додому поранений, але живий, та ще й везе невісточку Галю. Не відала вона, що з цією невісткою—грішницею не схоче вінчати Андрія канівський піп, але все одно житимуть вони щасливо й довго і матимуть дітей та онуків багато…
Сидітиме Галя у світлиці, згадуватиме свої дві бусурманські неволі, згадуватиме жіночий монастир і, дивлячись на своїх дітей, співатиме пісні,які сама ж і придумала. А пісні придумувати — то теж гріх… Та все одно Галя гріха не боятиметься… І казатимуть через багато літ люди, що то вона й склала оту пісню про те, як на горі женці жнуть, а попід горою, яром—долиною козаки йдуть. Казатимуть, що то вона придумала слова про козацького полководця Михайла:
Попереду — Дорошенко!
Попереду — Дорошенко —
Веде своє військо,
Військо запорізьке
Хорошенько!
А все, що є далі в тій пісні, то це вже придумали інші люди.
Над Трубежем стоятиме Ганя—Бібігуль і, поклавши руку на живіт, чекатиме на свого коханого чоловіка Яремка. Ой, як багато хотілося їй йому розповісти, ой, як довго б дивилася вона в його добрі очі…
А хвилі Трубежу—Трубайка плинуть—плинуть у Дніпро, а Дніпро — в далекий світ, у Чорне море…
1987.
________________________________________
1
Тобто січень 1627 року. В ті часи в Російській державі Новий рік починався з вересня.
2
Іди—но сюди! (тур.)
3
Дівоча вежа (тур.)
4
Музичний інструмент тих часів.
5
Мир вам! (араб.) — традиційне привітання, вживане у мусульманських країнах.
6
Добридень! (тур.)
7
Чарівна, красуня (тур.)
8
Айякланма — заколот (тур.)
9
Чи говорите ви по—німецьки? (нім.)
10
О, так, так! (нім)
11
Гарна жінка, добрий, великий викуп! (кр. — тат.)
12
Яшмак — шарф, яким прикривають обличчя мусульманки (кр. — тат.).
13
Ор — Капу — Перекоп, у перекладі з кримсько—татарської — Двері фортеці.
14
Сипахи (спаги, спагії) — вояки султанського кавалерійського корпусу (тур.).