— Мене разом з іншими людьми захопили сеймени і яничари Кантеміра, — гарячково зашепотіла вона. — Я ходила додому — побачитися з сином своїм. А коли йшла назад — мене вхопили. Не зглянулись ні на одіяння моє, ні на хрест, ні на плат. А потім сеймени перекинулися на бік Шагіна — і подарували йому мене… Він хоче, щоб я стала ще однією його наложницею. Я просила, я благала, я казала, що я черниця, що в мене дитина є, що я не годжуся йому в наложниці, але він… Він крикнув: "Ях—ші ханим!" — і все!.. Андрійку, Богом прошу—благаю: врятуй мене!.. Відкупи мене в Шагіна, відбий чи укради, Богом благаю — рабинею твоєю стану, тільки забери мене ізвідси!.. Одна з моїх товаришок задушила себе вночі… А інша — збожеволіла.
Все це вона випалила одним духом — і тепер дивилася на Андрія, не спускаючи з нього очей.
Що ж робити? Треба негайно вирішувати! Можна зараз украсти її і, відстрілюючись, помчати до козацького табору. Але що це дасть? На Січі чи в козацьких таборах під час походу жінок бути не може. Закон… Що робити?..
— Андрійку, — зашепотіла вона. — А якщо… а якщо… якщо ти скажеш, що я — твоя дружина?! Я скажу Шагінові: я дружина Закривидороги. Не буде ж він допитуватися у сейменів, де вони мене взяли!.. Га?.. Врятуй мене, благаю!.. Чи в тебе є хтось у душі?.. Так не бійся!.. Я стану тобі за рабиню, за прислужницю чи знову піду в монастир, не бійся мене!..
Боже мій, вона мусить так принижуватися! Таж нікого в його душі не було, крім неї!..
— Галочко… Єфросиніє… — заплутався він.
— Кажи: Галочко!
— Галочко, хай буде так, як ти сказала. Ти — моя дружина. Я сьогодні ж скажу про це гетьманові, а він постарається тебе виручити. Наш піп підтвердить Шагінові, що він нас вінчав… Тільки потримайся!
З—за шатра пролунав свист.
— Це — за мною! — сказав Андрій. — Я біжу. Сьогодні у нас важкий бій! Молись за мене!
І, сам того не розуміючи, як воно сталося, він раптом поцілував її. Відчув, як стрепенулися її гарячі вуста, йому стало жарко, — але другий свист примусив його відірватися від обличчя коханої жінки. Він скочив на коня і одним духом вилетів з—за шатра.
Біля козаків стояв харем—агаси і лаявся, що вони тут зупинилися. Закривидорога гарикнув на головного євнуха, вилаяв його по—татарськи останніми словами ще й замахнувся нагайкою. Харем—агаси відскочив убік і щось пискляво прокричав навздогін козакам…
… Тепер Андрій мчав степом разом зі своїми товаришами. І настрій у нього був то хмаряний, то сонячний. У душі була несподівана радість від зустрічі з Галею, щастя від її признання — і водночас тривога, сум, печаль. її треба виручити! Але як?..
Вік пришпорив свого Урхана — і той, прищуливши вуха, полетів, мов стріла…
РОЗДІЛ СЬОМИЙ про те, як закінчуються зустрічі з давніми знайомими, — для кого щасливо, а для кого й ні…
Сеньйор Гаспареоне стояв у розчинених дверях і тримав у руках по пістолю. У сінях було темно. І сеньйор Гаспареоне у темряві не міг роздивитися, хто ж це до нього прийшов. А те, що прийшов до нього "не зовсім Коломайко", він тільки запідозрив. Хоч у цьому й не був переконаний, а проте тут же бабахнув пришельця дверима. Якби це був Коломайко, то сказав би йому, що про кашляння не домовлялися. А якщо ворог, то, оглушивши його, легше потім з ним розправитися.
Сеньйор зробив помилку, виставивши себе на світло, тим часом як супротивник його був у темряві.
Яремко міг би тут же застрілити сеньйора Гаспареоне. Але він не хотів цього робити — Гаспареоне потрібен був йому живий.
Промигнула одна мить, коли Яремко побачив свого супротивника. Та за цю мить супротивник збагнув, що вчинив щось не так.
Відштовхнувшись від стіни, Яремко стрибонув на Гаспареоне — і вони обидва полетіли в кімнату. Стрілило одразу два пістолі — один Яремків, другий сеньйорів. Але кулі полетіли в стіни. Ще один пістоль залишився в руці сеньйора Реньєро, і Яремко хотів його в нього відняти. І вже відняв, та не остерігся, — і цієї миті Гаспареоне викрутив Яремкові руку, кидонув через себе, Яремко полетів під вікно, а пістоль — у сіни. Але, полетівши під вікно, Яремко тут же скочив на рівні і хотів вихопити правою рукою ножа. Та права рука не слухалася — чортів сеньйор здорово її крутонув. Правда, сеньйор не знав, що в Яремка є ще й ліва рука і що цією рукою він добре тренувався і рубати, і різати, і колоти. Він вихопив ножа і приготувався до бою, думаючи тільки про одне: Гаспареоне треба брати живим!
А сеньйор Гаспареоне знав інше: супротивника треба залишати тільки мертвим, і скоріше! Бо, напевне, в нього є спільники — не полізе ж він сам на герць із самим Камалем Сусом, найдосвідченішим джасусом таємної деф—терхани Османської імперії!
Він уже пізнав, з ким має справу: з отим сопляком, який не дав йому вбити Ях’ю, з отим малим мерзотником, який умудрився передати його, найбільшого джасуса серед правовірних, отому Скрипникові! Еге ж, якби не зв’язки сеньйора Гаспареоне з найбільшими державцями Польщі, зокрема з самим Конецпольський, то вже згнили б його кісточки в якійсь темниці над Дніпром!..
Але ж цей малий шминдрик добряче—таки підріс — і сильний же він, шайтан! Чому ж він не застрелив його, сеньйора Гаспареоне, коли побачив у дверях?
Ага! Джасусові стало все ясно! Цей сопляк хоче взяти його, Кемаля Суса, живцем! Взяти живцем і привести до самого Дорошенка! Скрипника в цьому поході немає, Скрипник — у Москві! Це добре, що Скрипник у Москві!
Ну, коли він хоче взяти його живцем, то це ліпше для сеньйора Гаспареоне. Йому нічого боятися за своє життя — і він може йти на свого ворога сміливо й певно…
Отак вони стояли якусь мить одне проти одного, видивляючись слабких місць супротивник у супротивника. Яремко вже збагнув, що сеньйор Гаспареоне здогадався про його замір: брати супротивника живцем. Отже, буде важко!..
Саме цієї миті зашаруділо під лавкою. Сеньйор Гаспареоне зрозумів: у Яремка є спільники, вони йдуть на допомогу. Він спочатку хотів було кинутися до того, хто ліз другим виходом, але тут же збагнув: Яремко стрибне йому на спину. Гаспареоне заметався по кімнаті.
— Кинь ножа! — наказав Яремко.
— Ти свого кинь! — відповів Гаспареоне.