Врешті решт він сам себе заарештував і сам себе віддав у руки правосуддя, закону і правопорядку. В науку іншим.
У в’язниці його не треба було й охороняти, адже він сам себе стеріг препильно, слідкуючи за кожним своїм кроком, за кожною своєю думкою чи наміром і про все своєчасно доносячи наглядачам: я сьогодні подумав те-то і те-то. Не довіряючи самому собі, він стеріг себе щонайпильніше і наглядачі ставили його в приклад іншим. Як зразкового в’язня.
Одного разу він надумав втекти і вже почав було підготовку до втечі, але встиг своєчасно сам себе викрити. Йому набавили строк за спробу втечі. На основі його ж власного зізнання. (Недарма ж в країні діяв постулат про те, що "зізнання — цариця доказу").
І тоді боячись, аби він знову не спробував було втекти, стомившись від боротьби з власним інакодумством, він, як істинний патріот сам себе засудив — до вищої міри. ("Засуджуйте себе самі, — невтомно закликала влада. — Не сподівайтесь, що це зроблять інші, на всіх у влади не вистачає ані часу, ані можливостей. А тому допомагайте владі, якщо ви патріот!").
І сам себе скарав (штатні кати не встигали те робити), сунувши голову в зашморг.
І став нарешті героєм, взірцем боротьби з інакодумством. Звідтоді влада безутомно закликала брати з нього приклад як треба боротися з власним інакодумством.
Це ж яка економія для режиму! Кожен сам за собою слідкує, сам на себе доносить, сам себе спроваджує у в’язницю, сам себе стереже і сам себе засуджує до вишки — про таке раніше жодна влада і мріяти не могла!
Першими почали про нового героя створювати пісні та оди, балади і поеми та інші заримовано-патріотичні творіння державні поети. А такі ж прозаїки писали повісті й романи, такі ж драматурги — оптимістичні трагедії, такі ж кіношники створювали безконечні серіали, а піонери називали його ім’ям свої загони, загони майбутніх самодонощиків. І всі в країні, від малого до великого були переповнені бажанням доносити не лише на ближнього, а й на самого себе, що вважалося верхом патріотизму — так у тій країні почалася ера боротьби з інакодумством. І всю країну від
столиці й до самих її окраїн заполонили плекати:
"А ТИ ДОНІС НА САМОГО СЕБЕ???"
ЩО ЗА КРАЇНА — УКРАЇНА?
Це мене так, здибавши якось на фуршеті, притьмом запитував знайомий бізнесмен в традиційному червоному піджаку з товстелезним золотим ланцюгом на шиї. Чомусь знервований був, ледь чи не за барки мене хапав.
— Накипіло!.. Ні, ти скажи, — сікався, наче я всьому виною був, — скажи... У якій країні ми живемо? — Але звідки я знав у якій? — І взагалі, що це за країна така — Україна? Де вона на мою голову взялася? Ніхто мене не питав, чи хочу я в ній народжуватися?! А, може, я хотів би в Америці... До речі, про Америку... Я тільки-но із Штатів повернувся. Так там все ясно, що за країна, у якій вони живуть, — Америка! І цим все сказано. Був я в штаті Кентуккі, у справах нашої американо-української компанії. Американські колеги якось запросили мене на урочистий захід. Одна тамтешня подружня пара — Уільям і Клаудія Ліліан Рітч (я навіть прізвища їхні запам’ятав) прожили разом у шлюбі... Скільки б ти думав? 83 роки. Це ж треба, га? Не пута Гіменея у них, а — кайдани. І за цей час жодного разу не розлучалися. Фата моргана! Як одружилися у 1919 — так і досі разом. Унікальна пара, чи не правда? Їх навіть офіційно визнано найдовговічнішою, найміцнішою сімейною парою. А шлюб їхній занесли до Книги рекордів Гіннеса, про що чоловік та жінка отримали відповідний сертифікат. З такої нагоди був влаштований святковий паліатив. Запросили пресу, телебачення. Були тости... До речі, давай вип’ємо... Ну, поїхали... Ух, коньячок у нас — вищий клас! Що-що, а це уміємо... Так ось, були вітання, квіти, дарунки... В оточенні дітей (дві дочки, яким уже за сімдесят), онуків (дев’ятеро), правнуків (двадцять три), праправнуків (вісімнадцять), довгожителі — йому 104, їй — 98, — танули, як віск на сонці. Не кожному випадає до таких рубежів дожити і тішитися в такому затишному сімейному колі... Даючи інтерв’ю, дочки тих батьків, заявили, що й надалі піклуватимуться про своїх престарілих батьків. Щоправда, це не так просто, але, слава Богу, Америка — країна великих можливостей. Тож дочки відносно легко підібрали своїм батькам надійний притулок... Який? Та звичайний будинок для престарілих. Що ж тут дивного, американці — народ практичний і сентиментальністю не страждають. Є будинки для престарілих — то чому б туди й не відправити своїх батьків? У їхніх притулках добрі умови для проживання старих людей, зразковий обслуговуючий персонал. Доживай віку і радуйся! Ось чому в Америці батькам варто навіть довго жити. Бо їх завжди є куди на старості опреділити. Це у них — раз-два. Передова країна! А в нас? Їй-Богу не рекомендував би нашим батькам довго жити. Якщо зважити, що будинки для престарілих у нас ще залишають бажати кращого... Ну, твоє здоров’я! Хоч коньячок, скажу тобі, у нас чудовий!.. А решта... От я вже другий рік не можу своїх предків в надійне місце приткнути. Уявляєш, жодного путнього притулку. А батьки вже негодящі, потребують доброго догляду і таких же умов. А де їх візьмеш в наших притулках? За два останні роки я чи не всю Україну перевернув, а надійного будинку для престарілих так і не знайшов. І батьки мої все ще залишаються неоприділеними, не забезпечені теплом, увагою, доглядом та належними умовами. А якщо й трапиться трохи кращий притулок, так черга туди та черга! На кілька років. То ще ж це за країна така у нас, у якій і батьків не можна надійно приткнути, га? Тільки фуршети у нас і можуть на висоті влаштовувати... Ну, давай, вип’ємо... Твоє здоров’я! Отак ми дожилися... Подай червоної ікорочки... Мерсі… А ще незалежні. Та кому така незалежність потрібна, якщо така держава не дбає про своїх ветеранів. А вони ж цю державу на ноги ставили... Будь добрий, подай осетрини... О-о, мерсі боку... І що мають наші батьки? Обіцяли, наприклад, тим, кому за сто, по двадцять гривень до пенсії доплачувати. І ту мізерію затримують... От і виходить, що в Америці можна й довго жити, хоч і до ста. А в нас шкурка вичинки не варта! Бо потім і не знатимеш, що із своїми довгожителями робити... Ей, ей, ти куди? Фуршет ще тільки ж розпочався. Ще ж он нові батареї коньячків несуть... Ікорки хоч завалися... Ну, дивись... Ей, ей, стривай! Як почуєш раптом що є десь пристойний будинок для престарілих, дай знати. Треба ж батьків, врешті-решт, приткнути в надійному місці. Це мій, як кажуть, святий... Ну, отой самий, як його... Ага — згадав... Синівський обов’язок...