А ось Степанові Тимофійовичу Голубєву, стукачеві і шовіністу, великодержавнику, борцеві з так званим "українським сепаратизмом", у цьому авторитетному виданні знайшлося немало місця. Звичайно, написано, як про вченого.
Такі парадокси. А, може, це не парадокси?
У ЗВ’ЯЗКУ З ВІДСУТНІСТЮ ВІЛЬНОЇ
КАМЕРИ...
Генеральному прокуророві нашої
Прекрасної Республіки.
Звертаю Вашу увагу на кричуще порушення законності щодо мене, яке триває ось уже цілий рік. Це й змушує мене, врешті-решт, звернутися до Вас, пане Генеральний прокуроре, аби Ви втрутилися в цю справу з тим, щоб справедливість нарешті була відновлена і взяла гору над обурливим беззаконням, а винні в цьому — суворо покарані. І зокрема прокурор Заводського району нашого міста. Отой, який беззвідповідально ставиться до виконання своїх прямих обов’язків, адже належним чином не слідкує за своєчасним виконанням судових ухвал тощо.
Річ у тім, що вже минув рік, як мене було засуджено до позбавлення волі на 6 (шість) місяців, а я й досі ще не сидів жодного дня з визначених мені шести місяців! Кричуще беззаконня! А чому? Та тому, що, бачте, в нашій переповненій міській в’язниці — дожилися! — немає вільної камери! Точніше, одного-єдиного посадочного місця у в’язниці. Але при чім тут я, коли мене треба негайно садовити згідно з постановою суду. Зрештою, не в готель же я прошусь, а в тюрму, де завжди мають бути вільні місця. Але скільки я не ходив до судді, вимагаючи аби мене згідно ж його ухвали (постанова суду про моє ув’язнення строком на 6 (шість) місяців у мене на руках, Вам надсилаю ксерокопію) було нарешті ув’язнено і щоб я таким чином зміг нарешті відбути покарання за порушення мною Кримінального кодексу, а у відповідь чую одне й те ж: чекайте! У зв’язку з відсутністю вільної камери у в’язниці немає можливості виконати постанову суду щодо позбавлення вас волі строком на 6 (шість) місяців. І постійно мене годують обіцянками-цяцянками: ось як тільки, мовляв, з’явиться місце, мене відразу ж буде відконвойовано до в’язниці. А покищо чекайте вдома.
Я й чекаю. Ось уже майже рік. І взагалі, до чого ми дожилися, якщо в нашій Прекрасній Республіці постійно не вистачає вільних камер і посадочних місць, а претендентів на них більше, аніж треба? Внаслідок цього, мене, законно засудженого до ув’язнення і на поріг тюрми не пускають. Наче я якийсь самозванець! Кричуще порушення моїх прав! І це в той час, як для високопоставлених чиновників-казнокрадів і таких же урядовців, для різних там заслужених за моїми даними (я найняв приватного детектива) камери швидко знаходяться і вони не чекають жодного дня. Бо й тут все... по блату! А мені, простому, звичайному, рядовому громадянину нашої Прекрасної Республіки, як кажуть, маленькій людині, та ще й без зв’язків, без дядька в столиці, вільної камери все не знаходиться і не знаходиться. Ось чому я змушений з усією відповідальністю заявити слідуюче: у нашій Прекрасній Республіці таки порушуються права простого люду, коли навіть місця йому в рідних тюрмах немає! Дискримінація! Тим паче, для високопоставлених так навіть у зарубіжних країнах — хоча б у тих же Штатах — знаходяться привілейовані камери! А прокурор ще й знущатися з мене почав.
Скільки я за останній рік попоходив до нього і до нашого райсудді, аби було нарешті виконано ухвалу щодо мого ув’язнення, але і ця посадова особа, як і райпрокурор відмахується од мене, як від надокучливого ґедзя:
— Як ви мені вже набридли! І на дідька я вас засудив!
— А, може, — одказую, — і ви мені набридли? Скільки ще ходитиму?
Тоді суддя (як, до речі, і прокурор) зривається на крик і переходить на "тикання":
— Скільки ти поцупив з державної скарбниці? Ой-ой!.. Сто гривень! Соромно, громадянине, з таким дріб’язком нам і голову морочити. Красти треба солідніше. А ти... Сто гривень нещасних поцупив і вже вимагаєш камери у в’язниці?!. Дякуй, що ми тебе хоч засудили, як порядного крадія, і взагалі, у нас вільних камер не вистачає навіть для тих, хто мільйонами тягне із скарбниці — тож таким і надаємо перевагу у виділенні камери!..
Прошу Вас, як Генерального прокурора нашої Прекрасної Республіки вплинути на райпрокурора аби, врешті-решт, і для мене, простого громадянина, без зв’язків і без звань нарешті знайшлося у в’язниці місце, бодай і без зручностей (без душа там чи й без телевізора згоден!) і надалі мої законні права на місце у в’язниці ніхто більше не порушував! Якщо, приміром, Канари мені не по моїх статках, то нари в рідній буцегарні я гадаю цілком заслужив. Вимагаю негайно мене посадити, в іншому випадку буду вважати це дискримінацією моїх прав, адже я, як і кожен вільний громадянин нашої Прекрасної Республіки маю право на окремі нари у місцях позбавлення волі!
А ТИ ДОНІС НА САМОГО СЕБЕ?
З якихось там пір він перестав собі довіряти.
"Шукай державного ворога спершу в самому собі" — невтомно закликала влада тієї країни. А владі він завжди вірив — як рідній мамі. Тож і почав діяти так, як вона вчила.
В країні було повно ворогів, — так вчила рідна влада, — тож потрібна була пильність, пильність і ще пильність. Інакодумці були скрізь і всюди. Ніхто не міг бути певним, що він не є одним із них. І він теж не міг, відчуваючи, що насправді він — це не він, а глибоко замаскований і законспірований ворог рідної влади. Тож себе належало негайно викрити і затаврувати. А тому — пильність і ще раз пильність.
Приспавши власну пильність, намагався самого себе спіймати на інакодумстві. Але це було не легше, аніж, наприклад, вкусити себе за власний лікоть.
Звідтоді він не спускав із себе препильного погляду, намагаючись вивести себе на чисту воду. Він і до того неодноразово ловив себе на тому, що одне говорить (наприклад, з трибуни) і зовсім інше думає насправді. Це вже була явна неблагонадійність і з нею треба було рішуче, як невтомно вчила рідна влада, боротися. І ніхто — за будь-яких режимів, — так не боровся з кимось, як він із самим собою. Вдень і вночі, щокожну мить на кожному кроці чи з кожним мовленим словом і кожною думкою. Це була тотальна боротьба з самим собою (влада тим часом ще рішучіше закликала громадян бути патріотами, подвоювати і потроювати пильність і про все підозріле негайно їй доносити. Особливо на самого себе) і невдовзі вона дала бажані наслідки. Зрештою, він переконався, що намагається втекти з країни. Оскільки загроза втечі наростала, він змушений був донести — на самого себе. Як на запеклого, глибоко законспірованого дворушника-інакодумця, двоякодихаючого паразита-пристосуванця, двокопитної твариняки, двуликого Януса, двоєдушного і, навіть двостатевого (так, на всяк випадок, а раптом виявиться, що це правда?) дворогого (хоч насправді не мав жодного, адже не маючи дружини йому не було кому їх наставляти), двозначного, двостулкового молюска, двостволку у ворожих руках. І, навіть — теж на всяк випадок — двочлена (хоч мав лише одного, як і всі. Але раптом при перевірці їх виявиться більше? Ні, ризикувати не можна!)