На закінчення офіційної церемонії гостей повели до чорних лискучих "мерседесів" і в супроводі есесівців на мотоциклах відвезли до готелю "Бельв’ю", старовинного палацу, у якому традиційно поселяли високопоставлених гостей німецького уряду.
У "Бельв’ю" колись був кабінет фюрера і зала для засідань вищого керівництва рейху, перетворені пізніше на музей, а тому гостей, яких поселяли в престижному урядовому готелі, незмінно вели до кабінету засновника тисячолітнього рейху. Не питаючи, звісно, на те їхньої згоди — то був обов’язковий сакральний ритуал.
Повели і Йосипа ІV та найближче коло осіб, що його супроводжували, і московіти на чолі зі своїм князем великим під спалахи магнію, стрекотіння кіно— і телекамер мусили затято кланятись численним портретам та скульптурам Адольфа Гітлера. Ще й у котре запевняти, що вони "неймовірно схвильовані, раді і горді", що прилучилися до найбільшої святині світу — місця, де жив і працював сам фюрер, організатор і натхненник Великої Німеччини, творець її тисячолітнього рейху — "Третього рейху, а четвертому не бувати!". Від тих, здавалося б, безконечних поклонів до зображень Адольфа в Йосипа IV розболівся поперек /великий князь страждав остеохондрозом/, тож ледве діставшись до відведених йому апартаментів, князь упав крижнем, подумки кленучи "німчуру" та "Адольфішку". Але тільки десь чувся стукіт чи й навіть шерхіт, готовий був, незважаючи на остеохондроз. схоплюватися і знову кланятись перед зображенням фюрера, що було і в номері, кричати "Хайль Гітлер" стільки, скільки й треба було за ритуалом. І нічого не вдієш, руські завжди в таких випадках кажуть: на чиєму возі їдеш, того й пісні співай.
Зрештою, захотілося випити.
І не просто випити, а добряче дриболизнути. За руським звичаєм. Щоб забути про все-все і відчути себе паном, а не слугою панським. Хотілося набратися до чортиків і хоч на якийсь час забути, що він у Берліні, куди прибув принизливо просити в "німчури" ярлик на князівство.
Крекчучи — клятий хондроз!— встав, розтираючи кулаком поперек, знайшов у холодильнику цілу батарею пляшок і серед них його улюблений французький коньяк.
Чи була в холодильнику ще й закуска, навіть не дивився. Є коньяк — що ще треба!
Знайшов у номері склянку, налив по вінця, хукнув, чикилдикнув її одним духом. І через мить йому полегшало, разом із живлющим хмільним трунком, що так і розлився по всьому тілу.
Як і його попередники з роду Джугашвілі, починаючи від самого прапрадіда, Йосип ІV теж був скритним алкоголіком /а втім, про його захоплення чаркою на самоті знало чи не все князівство/ і пив, коли хотів набратися до положення риз неодмінно сам, зачинившись у своїх покоях. Не довіряй нікому, навіть патріарху московському /а що б він пив з патріархом — церковне вино-компот?/ А при свідках старався не розслаблюватися і знати міру, аби ніхто й ніколи не бачив його величність п’яним, як останнього руського мужика. А ось сам на сам набирався по зав’язку. І тоді вранці довго не міг дійти до тями і збагнути де він перебуває? На цьому світі чи вже на тому?
Того разу в берлінському готелі князь спорожнив дві пляшки свого улюбленого французького коньяку, набрався як чіп і, впавши на широчезне ліжко /здається, подружнє, але воно було таким широким, що супруженцію на ньому можна було місяцями не бачити, навіть сплячи з нею/ і провалився у щось липке і тяжке...
Коли вранці, стогнучи й кленучи себе, що хильнув добрячу зайвину, хапаючись за голову, що гула джмелями й розколювалася, як наче репався
перестиглий кавун, то зненацька виявив біля себе якусь... дівицю. Отакої!
Та ще й голу-голісіньку! В чім мати народила. Правда, звабливу — фізія нічогенька! — було на що подивитися, не кажучи вже про інше... гм-гм...
-Свят, свят!.. Мана якась! Наваждєніє! Отак набратися! Чувишка поруч ввижається.
Перехрестився, протер очі, закліпав, але мана не зникала: на ліжку біля нього і справді в реальності лежала дівиця — довгонога і гола-голісінька отроковиця. І справді було на що подивитися, не кажучи вже про… гм-гм... інше...
Таки не сниться йому і не меречиться...
-Що це ще за... явлєніє?— ледве повернув він розпухлим язиком у пересохлому роті.— Невже я ще був на щось... здатним?
-О-о!!.— мрійливо протягла-заспівала білокура пройда.— Великий князь всю ніч невтомно займався зі мною сексом.
-Себто... блядством?— по-простому, за руським звичаєм перепитав він, все ще жахаючись — а раптом... раптом зганьбився.
-Пхе, як вульгарно,— манірно протягла гола бестія.— Кажу, се-ексом!
-Із... тобою?— витріщився князь.
-А вже ж не сам із собою,— пирхнула лярва /розмова велася по-німецьки, і князь розумів лише через п’яте на десяте/, але здавалося, що тямив усе/.— Гадаю, великий князь сам із собою сексом не займається?
-Ну, ти — кур-рва!!.
-Ах, яке симпатичне руське слівце: ку-ур-рва!— не образилась гола дівиця.— Взагалі, великий князь був у постелі, як молодий лев. Як барс! Я ледве витримала таке солодке катування. Тільки впорювався, як відразу ж знову починав... Я таких статевих велетів ще не здибувала,— млосно потяглася, ще і ще демонструючи своє розкішне тіло.— Ах, мій любий князю, я вже, здається, той... завагітніла. Буде тобі спадкоємчик на трон —ха-ха-ха!!! У вас усі московіти хтиві та жадібні до жінок?
-Ні, це я один... такий — І тут князя заполонила інша думка. Він добре пам’ятав, що спорожнивши дві пляшки французького коньяку, впав на ліжко зодягненим — у своєму незмінному френчі з чотирма накладними кишенями, у генеральських з лампасами штанях, заправленим в кавказькі — традиція Джугашвілі,— чоботях. Навіть кашкета не зняв, а тут... Матір божа, він лежить на ліжкові як і ця лярва теж голий-голісінький. В чім мати народила.
-Виходить, мене хтось роздягав уночі?— Виходить, мене хтось роздягав уночі?— прохрипів князь і хотів було прохрипів князь і хотів було погукати свою стражу, але та шльондра спинила його.
-Чого ти злякався, дурнику? Сам роздягнувся, ніхто з тебе шмотки не стягував. Як побачив мене голою, так в один мент все з себе позривав,— на підлозі біля ліжка й справді жужмом валялися його френч, штани, чоботи і все інше.