Вони привезли нам гуманітарку.
— Молотарку? — старий трохи недочував на ліве вухо.
— Гуманітарку, це значить — гуманітарну допомогу, — ще терплячіше розтовкмачував панок. — До речі, медичну. Себто привезли для нашої лікарні безкоштовні ліки та медичне обладнання, різну там апаратуру.
— Еге, у нашій лікарні, крім вати, більше нічого й немає. Навіть, нам, витиранам.
— А тепер буде, — заусміхався панок, так доброзичливо, приязно, ніби з рідним батьком своїм балакав. — А вам, заслуженим ветеранам, у першу чергу. І все це привезли нам німці. А ви — геть окупантів! Та молитися треба на таких окупантів, дякувати їм за доброту і щедрість їхню! Так сказать, від імені простого народу. Га? Може, виступите?
Савка закліпав білястими, вицвілими віями над маленькими очицями, що постійно сльозилися — старість, звісно, не красить, — а його дрібненьке, зморшкувате личко, схоже на печену грушу, перетворилося на знак запитання: і що його таке... розтаке сказонути? Од витиранів, значить. Щоб і коротко — балакунів, особливо тих, що біля мікрохвонів баляндраси точать, він не терпить, — і щоб до ладу вийшло. І щоб за живе взяло... А заодно й по-людському подякувати — німці он аж із самого Бирліна ліки за так їм везли й привезли. Пригадав, на мітингах тільки й вигукують — або "геть", або "слава". Перше він уже викрикнув, виходить...
Не вагаючись більше й миті, Савка зняв свого вигорілого, затрапезного картуза з переломленим козирком, що його він носив і влітку, і взимку (стара шапка із старого, ще за життя облізлого кроля од довгого носіння ще дужче облізла, зопріла від Савчиного поту і вже розлазилась по швах, а на нову все не виходило — пензія така) і, ледь не зриваючи голосу, крикнув, власне, верескнув фальцетиком, аж надто тонким, мовби жіночим голосом:
— Слава... окупантам!..
І тої ж миті навколо Савки запала тиша, якась гнітюча і неприємна, наче він бозна що сказонув.
— Вас? Вас? — заджеркотіли німці в тій тиші.
— Та не вас, — поправив їх Савка, задоволений, що так вдало і, головне, коротко й по ділу сказонув, — вам... Вам, значить, слава. За вашу... молотарку!
— Гуманітарку, — підказав йому хтось розгублено.
— Дак я і кажу: гу... гуманітарку, — охоче погодився дід. — Я такий... Хай буде і гречка, аби не суперечка. Аби й у нашій лікарні ліки були пользітельні. А то ж що виходить... Витирани, як ось я, у лікарню прийдуть, а їм: звиняйте, витирани, у нас крім вати нічого немає. То теперички буде. Хоча б для тих, хто Бирлін брав... І не дивуйтесь, — повернувся до гостей, — що довелося й мені колись ваш Бирлін брати... Коли б ви тоді з ліками до нас приїхали, то хіба б ми ваш Бирлін брали б? На кий він мені, персонально, здався що тоді, що теперича. Тут із своїм городом не впораюсь — радикуліт клятий. Та й пензія така, що куди той Бирлін брати, тут аби самого хто взяв та до смерті догодував... На сім бувайте, товариші... е-е... як тепер, панове. Мо’ що не так сказонув, панове окупанти, то... Як наше невлад, то ми з нашим, значить, назад. А коли до двору, то й ми угору.. Вдруге мо’ й краще виступлю, як ви нам ще молотарку... тьху, гуманітарку привезете... Хенде хох! Тьху, звиняйте, панове окупанти, за старою звичкою вихопилось — не піднімайте руки, як у сорок п’ятому. Я тільки хотів вам сказати по-вашому, значить: аухвідерзеєн!..
Додому Савка повернувся героєм — піджачок нарозпаш, медальки брязкають, картузи аж на потилицю збитий.
— Чуєш, стара, — ще од хвіртки почав. — Виходить, я таки недарма в сорок п’ятім Бирлін брав. Нарешті німці привезли нам ліки. Мене ще й виступити попросили.
— Та хто ти такий, щоб тебе ще виступати перед німцями просили? — недовірливо стара.
— Дак торочу тобі, торочу... Я ж Бирлін їхній брав. От наші й попросили. Щоб приємність гостям зробити. Я і сказонув: слава окупантам! А що? Здорово, правда?
— Тю! — стара була вражена. — А хіба таке мона?
— Тепер все мона, — заспокоїв її дід. — Врем’я таке, тепер окупанти нам помагають, тож і дякувати їм треба, хоч ми й ніби побєдітєлі. То я їм і врізав від побєдітєлєй, їдрі т-твою!.. По-нашому, по-простому!.. Від братів-слов’ян значить, та ще й православних.
— Добрі виходить, тепер окупанти, — порадувалася стара. — Тіко шкода, що їх мало. Якби одні лікарства нам привозили, інші — пензію добру, треті ще щось там... Мо’ й мені б поперек підрихтували, хоч трохи здоров’я доточили, бо ні нахилитись, ні потім розігнутися — хоч ґвалт кричи.
— Еге, повезло, що хоч тепер не доведеться Бирліна брати. Бо, як по правді сказати, я вже негодящий його взяти.
— Хай тепер молоді беруть, — резонно зауважила стара.
— Вони візьмуть — жди! Вони тепер в оту... Турцію за барахлом їдуть. А один з таких... Ну, з молодиків, як я вже сказонув і йшов, буркнув до мене: коли б ви, каже, тоді німців здуру не розбили, то ми б сьогодні так жили, як вони оце живуть.
— І що ти йому отвітив?
— А що... Коли б не ми, жив би, кажу, ти оце у німців в Освенціумі та своїм попелом поля б їм удобрював.
— Воно й такечки, — погодилася стара й зітхнула. — Ліки — добре, коли привезли нам, а якби ще й пензію нам привезли!..
Савка озирнувся.
— Чуєш, стара, чи не завалявся у нас де-небудь кусок цеглини?
— А нащо тобі?
— Та медалі геть потемніли, вже й не видно їх, наче сліпі. А колись же... аж горіли. То я їх червоною цеглиною натру, вони й заблищать, як їм і положено на грудях у витирана і хронтовика блищати.
— Натри, — погодилася стара. — Мо’ й ще перед окупантами прийдеться виступати...
КОЗА-ОПТИМІСТКА
З невідомих пригод барона Мюнхгаузена
в Україні
Як тепер вже добре відомо, знаменитий, пардон, брехун барон Карл Фрідріх Ієронімус фон Мюнхгаузєн з німецького містечка Боденверда, року 1737 разом з поетом герцога Антона Ульріха Брауншвейгського побував у Росії — історичний факт! І навіть дослужився — без звичних для нього бре-бре! — в однім з російських полків до звання ротмістра.
Повернувшись додому, пан барон, цей най-найправдивіший брехун, любив пригощати друзів химерними історійками, повними, скажемо, фантазій про своє перебування в Росії і багатьох з них просто потішав. А ті в свою чергу переповідали пригоди барона іншим, ті ще іншим аж доки зрештою в Лондоні (середина 80-х років XVIII ст.) — не вийшла (без згадки автора) книга під назвою "Путівник для веселих людей". Невдовзі вона стала відомою і в Німеччині. Ось тоді барон Мюнхгаузен і впізнав себе в образі брехуна, який заслужено носив його ім’я. Барон так розсердився, що послав Рудольфу Еріху Распе (автору бестселера) навіть виклик на дуель...