— Із жереха, — одказую.
А дехто, почувши незнайоме слово, аж відсахується і переполошено питає: а що таке... же-ерех? А його можна... їсти? А він не отруйний?
І далі Микола — без передиху:
— Вибачай і бувай — біжу! У мене ще справи в інших редакціях, а потім за світла ще додому встигнути. На Чорториї снасті стоять — треба перевірити...
Залишає для "Вишняка" низку нових епітафій.
— Б’ю чолом — Микола Сом!
Ці традиційні Сомові вітання-прощання ще відлунюють в моєму кабінеті, а їхній автор, вже залишивши редакцію "Літературної України", мчить бульваром Лесі Українки. І лише тоді я переводжу подих, озираюся: так був у мене щойно Микола Сом чи не був? Але ж у кабінеті ще відлунює його знамените і неповторне:
— Б’ю чолом — Микола Сом!
"Іноді мені здавалося, що Василь Земляк прийшов на Землю з іншої Галактики", — це із Сомової придибенції про незрівняного автора "Рідної сторони", "Кам’яного Броду", "Гнівного Стратіона" і особливо "Лебединої зграї" та "Зелених Млинів".
Так ось іноді мені здавалося (і здається), що й сам Микола Сом тільки для виду Микола Сом, а насправді він теж прийшов до нас на Землю з іншої Галактики, з якогось тамтешнього сузір’я — із Золотої Риби чи Рака...
Іноді ж здається, що він — це той пресимпатичний горобець із його пресимпатичного вірша "Горобець купається":
У центрі міста... на велелюдній площі...
У час робочий (хай йому грець!)
Під водограєм крилечки полоще
Малий, худий, веселий горобець.
Десь налітався.... Крилечка в мазуті.
На пузі крейда. Фарба на хвості.
А ноги взуті, в чорну землю взуті,
І плями дві, запечені, густі.
Хрещатик плив. Ішли стіною люди,
І зупинялась людна бистрина
Коло тієї дивної приблуди,
Що із води натхненно вирина...
А якщо він і горобець — ні, таки горобець! — то неодмінно той горобець, з іншої Галактики! Отож, б’ю чолом!
Стривай, стривай, а де ж це сам Микола Сом? Та чи був він взагалі сьогодні в мене чи мені наснилася його розповідь про жереха та про котлети з того хижака, що буцімто, полюючи на рибу, сам попався на гачок більш досвідченому полювальнику на річці Чорторий?
І було мені велено:
— П’ять тридцять ранку. Метро. Сідаєш у перший вагон. Їдеш до станції Петрівка. Піднімаєшся на поверхню. Далі три зупинки тролейбусом № 30. В кінці Московського мосту виходиш. Підземний перехід на протилежний бік. Далі триматися Дніпра, йти вгору понад Дніпром аж до гирла Чорторию. Де він впадає в Дніпро. Не забудеш? Колоритна назва, що не забувається — Чорторий. Себто чортом риє. Колись рив. Дійти до човнярської станції. І там, на Чорториї, на човнику буду я — Микола Сом. І на годиннику має бути шість нуль-нуль ранку...
Я йшов угору понад пустельним Дніпром, всюди — раннє безлюддя. Лише туманці бродили понад берегом і над рікою. І було як ніколи гарно. І легко на душі — свято. Риболовля! І мене попереду чекав Микола Сом, а з ним — незвичайний день. Недарма ж шумери колись записали на своїх глиняних табличках: день, проведений на риболовлі, боги не зараховують у дні життя. Ось і в мене мав бути такий день, що його не буде зараховано в дні мого життя.
Квапився, не знаючи, де той Чорторий (хоча й читав про нього) і де там має бути Микола Сом на тім Чорториї — ну, до чого ж симпатичне, як сказав би покійний Олександр Ковінька, слівце!
Верби, луки. Якась база відпочинку. За нею — човнова станція. Широке гирло. Стривай, та оце ж і є гирло знаменитого Чорторию! Аж гульк — посеред гирла човник — один однісінький, симпатичний такий човник! А в ньому — рибалонька. У захисній армійській куртці.
Я зупинився, щоб гукнути: агов, де тут Микола Сом рибку ловить? Який Микола Сом? А той, що його всі рибалки знають. Принаймні мусять знати, адже Сом — рибалка № 1 міста Києва! Колись навіть при Спілці письменників України очолював секцію (була тоді така!) риболовів, і самі класики — тоді ще живі — української літератури, в тому числі й Михайло Стельмах, консультувалися в нього, прислухаючись до Миколиних порад, бо вони — класики літератури, а Микола — класик риболовлі!
Це ж йому, класику української літератури і своєму старшому побратимові по рибальських зорях, незабутньому Михайлові Стельмаху присвятив він такі поетично-зворушливі рядки (а разом з тим, це й ода рибальству):
Дзвінок о сьомій ранку.
Кажу собі: "Це він".
Цей голубиний голос.
Душевний передзвін.
А що воно надворі?
Чи літо, чи зима?
Шукайте вітру в полі!
Немає нас... Нема.
На зборах велемовних,
На лекціях нудних
І навіть на афішах...
Ми утекли од них!
Ми на траві — травою,
Росою — на росі.
А через наші вудки
Стрибають карасі.
Дивуються рибалки:
"А риба ваша де?"
А він відповідає:
"Десь на базар іде".
Яка у біса риба,
Коли трава шумить?
Ми ловимо натхнення —
Золотоцінну мить!
Та якось на безриб’ї
Він упіймав йоржа:
"Який ти синьоокий!
Колюча ти душа!"
І відпустив на волю,
Сказав йоржу: "Пливи,
Та не страхайся щуки
І не страхай плотви".
Тепер душа колюча
(Колюча — бо жива)
До щуки і до сома
Хоробро підплива,
І мовою людською
Рече: "Відсторонись!
Мене Михайло Стельмах
Тут обнімав колись..."
Тільки хотів було гукнути, аж раптом у свіжому ранковому повітрі з того човника веселе і бадьоро-дзвінке:
— Го-го, Лукич! Б’ю чолом! Це я — Микола Сом! Чекай, зараз за тобою припливу і на Чорторий тебе заберу!..
Ось тут вже й підоспів час з усією відповідальністю запитати вас: чи знаєте ви, що таке Чорторий і що таке... чорторий?
О, ви не знаєте, що таке Чорторий і чорторий — з великої і з малої літери.
То — знайте.
Колоритним слівцем чорторий (з малої букви) в Україні зветься великий вир, глибока яма, у якій утворюється вир. Також глибокий рів, яр, провалля, де й чортяка ногу зломить. А втім, є ще одне значення: натовп людей, скупчення тварин, що збуджено, неспокійно рухається в різні боки. Так званий людський чорторий.
Але у нас мова піде про природний. Про отой (перше значення), що про нього в Павла Загребельного є: "Сома не було. Він десь, певно, мчав на всю свою сомину швидкість до найглибших чорториїв, до найтемніших вод". (Чорторий завжди чорний і завжди крутить воду, пінячись і гуркочучи). Одне слово, чорторий риє. Тож давні наші предки, мастаки на імена та влучні прізвиська і нарекли його так колоритно і симпатично: чорторий.