— Що… ні гу-гу? — обриваючи мої роздуми про "таємні історії", озивається з сусіднього каменя риболов, камінь під ним не гладенькій, як під нами з паном Іларіоном, не з широкою "спиною" бегемота, на якому ми сидимо майже комфортно, а з кількома гостряками на вершечку — і як на них ухитряється утримуватися той чолов’яга та ще не одну годину і утримується не без вправних акробатичних вправ — просто диво-дивне. — Еге, що не кажіть, а збіднів таки наш Дніпро, виловили до цурки його рибу, хімікаліями витруїли — одні пічкурі й лишилися — задарма, хлопці, й сидимо тут!
— Чому — задарма? — лагідно озивається до нього пан Іларіон і зичливо посміхається. — Ми ж Дніпром милуємось — де ще таку красу побачиш, таке привілля, як у нашій Україні
Риболов, певно, не привчений до такої лірики, здивовано глипнув на пана Іларіона, як не питаючи: звідки взявся цей… милувальник? Та й чим на Дніпрі милуватися? Він на ньому товчеться все життя — вода, як вода... Аби ловилося...
— А на мене, як той казав, найкраща птиця ковбаса. Нею і милуюсь, — риболов уже був у доброму гуморі. — Вчора мені сусід розказав... Послухайте і ви свіженький анекдот — веселіше буде на безриб’ї... Значить так, — балансуючи на своєму гострому камінні (і як він ухитряється не наштрикнутися сідницею на кам’яні шпички?) починає риболов: — Виростили дід з бабою свиню — хоч на виставку вези, і сало, і м’ясо. Пора вже її під ніж, але старі вирішили ще потримати пацю — свиня буде приносити поросят, а вони братимуть за них свіжі гроші. Домовились з дядьком, у якого був кнуряка, вимили на всяк випадок свиню, якось виперли її на возик та й повезли, як пані яку розкішну до того кнуряки... Минув місяць, а свиня після того візиту все ще не поросна. Старі знову її вимили, на візок витарабанили і вдруге, як пані яку, повезли до кнура — старайся, мовляв. Кнуряка постарався... Минув якийсь там час, дід і каже бабі: а піди-но в саж та подивися — жіноче се діло, — чи льоха наша вже поросна? Ну, в смислі, чи завагітніла... Стара сходила, повертається і каже:
— Льоха не поросна.
— Отуди! — розгубився дід. — То що ж нам тепер робити?
— А що, — каже баба, — льоха вже вимилась, у візок сіла і нас чекає...
Чи не найзавзятіше радіє із своєї історійки сам оповідач, сміється, вигукуючи: "Важливий не результат, а сам процес!.." Балансуючи на своїх гостряках та регочучи — істинний любитель анекдотів — він раптом хапається за вудлище і витягує — о, диво з див! Та невже? — здоровенного карася...
А ми того дня лишилися без улову, крім дріб’язку.
Хоча по правді, то... Припливли до берега двоє на гумовім човнику, латанім-перелатанім, що вже ледве купи тримався — сітки перевіряли.
— Збідніла к такій матері ріка! — бурчать. — Як хто її підмінив. Де це видано, де це чувано, три сітки ніч простояли і... Раніше бувало сітку поставиш і — мішок-другий риби. Та якої! Відвезеш у місто — маєш копійку. А тепер… За ніч один судачок нещасний і попався.
Ми з ланом Іларіоном так і кинулись — бодай подивитися на їхнього "судачка нещасного", який на повірку виявився судаком кілограмів на 6—7.
— Панове, продайте вашого, як ви кажете, судачка нещасного, — притьмом їм пан Іларіон. — Вже третій день не можемо на юшку наловити.
Того вечора на дачі у нас була чи не найпопулярнішою давня українська пісня про те, що й очерет тріщить, і вода плющить. А кум до куми судака тащить...
Юшка з судака (звичайно ж, повернувшись з риболовлі, ми з паном Іларіоном, не змовляючись зарані, в один голос об’явили, що ми того судака власноруч спіймали, а для більшої достовірності придумали — теж не змовляючись, — переконливу драматичну легенду, як ми витягали судачища та як він нам ледь волосінь не порвав, ледь вудлище не потрощив, ледь гачок не розігнув і легенда вийшла такою правдивою, що моя дружина та дружина і дочка господаря дачі і сам господар, який хоч і недовірливо на нас позиркував, — знаємо, мовляв, цих рибалок! — дружно вітали нас з уловом такого судака. Пардон, судачища!).
Юшка і смажена риба — а судака вистачило і на те, і на те, — пішли добре та ще під червоне сухе вино (між іншим, чудовий напій у спекоту!), і ми з паном Іларіоном того вечора були героями, і навіть аж самі повірили, що то ми й справді спіймали такого судака, вагою в шість кілограмів і навперебій розповідали — самі вірячи власним фантазіям, — як до нас позбігалися всі риболови, та як вони ахкали-охкали і запевняли, що подібного улову — та ще на вудочку — вони вже давно не бачили і навіть не чули...
Одне слово, ми того вечора були в центрі уваги нашого маленького колективу — хоч звання Героя України нам давай. Бодай одне на двох.
Після виснажливого денного вару коли в’яли навіть, здавалося б, витривалі до всього сільські городи (липень у тих краях — пік літньої спекоти, царство жари) в надвечір’я, нарешті, прийшла рятівна прохолода — до ранку можна було розкошувати.
Пан Іларіон, як завжди — що в спеку, що в прохолоду, — був у захопленні і, всотуючи золоте надвечір’я кожною клітинкою свого єства, щось говорив про чари незвичайної "у козацьких краях" ночі, якої, звісно, ніколи не буває на його другій батьківщині і, зокрема, в Нью-Джерсі, найбільш зурбанізованому штаті США, бо хіба в Америці можуть бути такі чарівні, такі поетичні ночі, як на Україні взагалі і над Дніпром зокрема?!
Дача, де ми тоді відпочивали, стояла на крутому березі, якраз там, де круча, піднявшись угору, вже кінчалася і далі з одного боку починалися поля, колись колгоспні, а тепер бозна чиї, а з другого, нижче дачного кооперативу, в садах потопало старовинне придніпровське село Майорка, власне, одна його вулиця (це трохи вище Волоського і значно нижче теж знаменитого козацького села Військового, де колись ревів найстрашніший поріг Дніпра — Ненаситець), а вже нижче села, його довгої вулиці, що тягнеться паралельно річці, за глиняними кручами з ярами та громадами каміння (його в тих краях предосить), внизу під волохатими зорями застигло Дніпрове роздолля (він у тих краях і справді повноводий та широкий). Ген по той бік фарватеру темніє смужка Махортета, за ним — далекі вогні потойбіччя. (Коли ближче до півночі над Дніпром, якраз над Махортетом з’являвся червонястий місяць уповні, тоді у всій своїй красі з’являлася і справжня українська ніч над великою рікою, як ото на знаменитій картині греко-українця Куїнджі). З другого поверху дачі, з мансарди те роздолля, що вдень, що вночі було видне як на долоні, панорама справді гідна пензля майстра.