З-поза довгих ста літ чи ви чуєте сміх?
То Іван Котляревський сміється!
Оптимізм поета не затьмарив навіть факт заборони російським урядом, який у Полтаві тоді уособлював губернатор Урусов і міський голова Трегубов виступати й адреси читати українською мовою — на відкритті пам’ятника Котляревському. І це заборонювали Лесі Українці, Михайлові Коцюбинському, Василю Стефанику, всім, всім. Трегубов так і заявив: "Я не считаю себя вправе допустить чтение приветствий на малорусском языке..." Леся Українка та Михайло Коцюбинський порушили цю заборону, інші ж не зважились...
Апофеозом всього свята з нагоди 225-річчя від дня народження І. Котляревського стало Співоче поле Марусі Чурай, куди вшанувати пам’ять свого славетного земляка прийшли біля двадцяти тисяч полтавців та гостей і де виступили сорок творчих колективів — професійних та самодіяльних. На літературно-мистецькому святі "Жива квітка його любові" — грудці ніде було впасти, так люду зібралося! А скільки товпилося навколо поля, а скільки всілося на схилах кручі!..
Западав тихий літній вечір. Над естрадою висів портрет Котляревського, а над ним — молодий місяць молодої незалежної України. По якомусь часі він зайшов, небо стало чорним і на ньому яскраво виступили зорі. Оточене чорнотою Співоче поле було залите електричним світлом… Плин часу не відчувався.
То був незрівнянний концерт і таке ж свято, і коли київський муніципальний духовий оркестр виконав "Боже, Україну бережи..." і "Реве та стогне Дніпро широкий", все Співоче поле звелося в єдиному пориві і всі в єдиному пориві співали. І виступала Раїса Кириченко, і пристрасно благала: "Дай щастя нашій Україні..."
І думалось, і вірилось: нам би лише кілька років протриматися, і тоді процес незалежності став би вже невідворотнім. Лише б кілька років з ласки Бога...
Така вона — Полтава, і такі вони — полтавці (полтавчани). Як справедливо зауважив хтось із письменників; у кожного полтавця є щось від Гоголя і Остапа Вишні. Цілком ймовірно, автору це теж якось спало на думку. Більше всього, що саме так воно і є. Всі вони, земляки мої дорогі — і трішечки котляревські, і трішечки гоголі, і трішечки остапи вишні. І звичайно ж — ковалі вакули.
А жіноцтво все всуціль наталки-полтавки. І в кожного з них своя незрівнянна енеїда. Тільки не вірте офіціозу, що, мовляв, полтавці (полтавчани) це всього лише "жителі або уродженці міста Полтави і Полтавщини", як про те в енциклопедіях понаписувано. Воно, звичайно — на перший погляд, — мовби й так, але, як казав ще незабутній Шельменко, трішечки і не так.
Бо полтавці — це трохи більше, як жителі або уродженці Полтави і Полтавщини. Бо в кожного з них — свої вечорниці на хуторі…
А втім, не обов’язково на хуторі — та й де ви нині того хутора знайдете? — і не тільки біля Диканьки, а всюди де є Полтавщина, полтавці й полтавки. А вона, Полтавщина, смію вас запевнити, таки всюди. І всюди там сорочинські (чи ще які?) ярмарки. А де ярмарки — там і чудасія на чудасії, там полтавець з полтавкою… Ну хоча б розмовляють. Хоча б ось такечки:
"Одначе, Хавроніє Никифорівно, серце моє прагне від вас поживи
солодшої за всі пампушечки й галушечки".
"От я вже й не знаю, якої вам ще поживи хочеться, Афанасію Івановичу!" — відповість огрядна красуня, прикидаючись, ніби не розуміє.
"Розуміється, любові вашої, незрівнянна Хавроніє Никифорівно!" — пошепки промовить попович, тримаючи в одній руці вареника, а другою обіймаючи широкий стан.
"Бог знає, що ви видумаєте, Афанасію Івановичу! Чого доброго ви, мабуть, візьметесь ще й цілуватися!"
А чого б і ні? І візьметься Афанасій Іванович цілуватися — Бог йому (і їй) у поміч! Бо такі вони — полтавці й полтавки — були, є і будуть покіль світ стоятиме. Бо хто ж ще — крім полтавців — придумає ручай назвати Цюрилом, га?
Тож бо! А щодо Цюрила, то він... цюрить, даруйте. Як йому й годиться. Цюрить собі та й цюрить. Щоправда, делікатно відвернувшись від річки Христі, річки Мотрі, річки Стехи і річки Солохи — є й такі на Полтавщині!
Ну, де ви ще, у яких краях зустрінете таку компанію, га? Тож бо!..
ЧАРІВНА НІЧ У МАЛОРОСІЇ
Та тут чудасія, мосьпане!
З малоросійської комедії.
"Який чарівний, який розкішний літній день у Малоросії", — цим захопленим рядком розпочав Микола Гоголь "Сорочинський ярмарок", що з’явився у 1831 році як перша частина знаменитих "Вечорів на хуторі біля Диканьки".
А ще раніше, 1803 року, в "Московском вестнике" анонімний автор видрукував повість "Вечір у Малоросії". Отже, і день, і вечір у Малоросії маємо, але "Ніч у Малоросії" чомусь досі так і не з’явилась. Тож і вирішив автор нарешті заповнити прогалину і розібратися, а яка ж вона, українська ніч у... Малоросії? А тому питаннячко на засипку: чи знаєте ви українську ніч взагалі і ніч у... Малоросії? Зокрема?
Смію запевнити, що ні — якщо тільки ви не полтавець. Бо де ж іще буває справжня українська ніч, як не на нашій славній Полтавщині? Тепер ви вже й самі здогадуєтеся: щоб спізнати справжню українську ніч, треба їхати...
Правильно, на Полтавщину. І бажано не куди-небудь (хоча на Полтавщині — повірте полтавцю і навіть члену полтавського земляцтва у Києві, — всюди справжня, себто чарівлива українська ніч), а — ближче до Миргорода. Точніше, у знамениті Великі Сорочинці, батьківщину Миколи Васильовича, що була колись зачарованим місцем, осереддям-дивом неймовірного світу української ментальності, фольклору, поетики романтизму, світу казок, демонічних оповідей, ірреальних ілюзій та мелодій, різної екзотики та невичерпної народної фантазії, предківщину відьом, русалок, чортів, чарівників та чарівниць, віїв, басаврюків, ярмарків, вечорниць, бурлеску, невичерпної — істинно української — фантастики, повір’їв, звичаїв, обрядів, незвичайних у своїй звичайності полтавців і полтавок, отих Солопіїв Черевиків, Соломій та ковалів Вакул, а все це, як і багато іншого чого, тут не згаданого, і породило Гоголя як письменника. Недарма ж історик і поет Микола Маркевич писав, що в Малоросії "...усе являється у блиску поезії, змій, втупивши очі свої на сонце, живиться промінням його. Чарівниця знімає зорі з неба і ховає, як коштовне каміння. Птиця, вбиваючи вісім комах, з’їдає дев’яту. Вогненний змій закохується в наших красунь і відвідує їх, раптово влітаючи у вікна домів. Утоплені виходять із річкового дна, щоб погрітися в промінні місяця, вороні коні скачуть по дворі, віщуючи смерть господарю..."