Вісімдесятичотирьохрічний академік почувався не зовсім добре, до його смерті залишався рік і вже, навіть, на таку, загалом не тяжку поїздку з Дніпропетровська до столиці, він уже не мав достатніх сил. Але — поїхав. Подія ж яка — вшанування батька Тараса, хіба ж тут всидиш дома? Нашкріб рештки сил, зодягнув свій найкращий костюм, незмінну вишиванку і подався в небезпечну для його здоров’я подорож. Ще й підготував слово про Кобзаря.
Ну, якось дістався до Києва, до Академії, подав до президії записочку з проханням надати і йому слово. Записочку прочитали і відразу ж до славетного вченого зі сцени спустився один тип. Хоч і в цивільному, але в якомусь наче сірому однострої — на вченого явно не схожий, крок карбує, як на плацу. І питає Яворницького, котрий, склавши руки на ціпочок, сидів згорбившись.
— Про що це ви будете говорити у своєму слові, товаришу Яворницький?
І питає наче аж з підозрою, наче ось-ось застукає вченого на чомусь не такому... А вчений подивувався:
— Що ж тут не ясного? На вечорі, присвяченому пам’яті батька Тараса, говоритиму звичайно ж про батька Тараса.
— Про батька треба говорити, — повчально прорік тип у сірому однострої, — але не про названого вами. — І як вказівку дав: — Ви будете говорити про товариша Сталіна — справжнього нашого батька, батька всіх народів! І взагалі, товаришу Яворницький, радив би вам спершу подумати, перш ніж вибирати собі батька. Глядіть, не того батька виберете — пеняйте потім на себе!
— Дак я ж підготував про батька Тараса...
— Дивіться, — скрива той тип, — щоб не помилилися, бува, у виборі батька. Вся країна вже вибрала, пора і вам вибрати справжнього батька, товаришу Яворницький!
І пішов своїм карбованим кроком у президію, де й усівся, рівний, наче аршин проковтнув. Яворницький з досади стукнув ціпочком і голову опустив — що й кому тут доведеш. Але ж де виголошувати слово про Шевченка, як не на вечорі, присвяченому Шевченку? Тож, ще на щось таки сподівався. Але слова академіку Яворницькому на врочистому засіданні так і не дали. І він швидко зрозумів чому.
Повернувшись з Києва, Дмитро Іванович розповідатиме знайомим — яким, звичайно ж довіряв (та й не боявся вже нічого, бо за спиною вже відчував подих смерті):
— Отож, приїхав я до Києва, щоб і собі сказати слово на честь батька Тараса, а воно вийшло ніби ж я не того батька собі вибрав. Так таки так — не дивуйтесь. Виявилось, що треба було готувати слово про іншого батька, про Сталіна. Всі так і зробили і мали слово. А мене з батьком Тарасом і на трибуну не пустили. Людей в конференц-залі зібралося чимало. Та все академіки, вчені. Але багато було і хлопців у цивільному. І ось почалося... Спершу хор виконав пісню про товариша Сталіна — одну, другу, ...надцяту. Після виконання кожної всі вставали, не шкодуючи долонь, ляпали й ляпали. І кожен боявся першим урвати своє ляпання, щоб не подумали чого... Тож ляпали до посиніння долонь, ледь чи не до непритомності, ще і ще вигукуючи здравиці товаришу Сталіну: слава геніальному... і т. д.
Потім, як усі вже відспівали й переляпали, перейшли до виступів про... Скажу — й не повірите. Про Сталіна. Так таки й так. А на сцені — здоровенний портрет Сталіна, де ото він намальований, як діти підносять йому квіти. Головна доповідь — про товариша Сталіна: Сталін — корифей усіх наук, Сталін — друг дітей, Сталін — батько всіх народів, Сталін — це Ленін сьогодні і ще достобіса подібних порівнянь і титулів! В такому дусі година за годиною! Не вірите? Так таки й такечки.
А я терпляче чекаю, коли ж таки згадають і батька Тараса, чиє 125-річчя від дня народження й зібралися відзначити. А оратори знай про батька всіх народів — аж позапінювалися... Коли це один з них нарешті згадав і батька Тараса. Але як згадав? Як закричить з трибуни:
— Та коли б не батьківська турбота товариша Сталіна, то не мали б ми сьогодні й Шевченка. Хай зарубають це собі на носі ті посіпаки, українські буржуазні націоналісти! Бо як самі не зарубають, то ми їм допоможемо це зробити на високому професійному рівні! Спеціалісти цих справ у нас чудові!
Загальні бурхливі оплески.
І знову — Сталін, Сталін, Сталін... Потім почали декламувати сумнівної художньої якості вірші. Буцімто народні. Хоч їх складали звичайно ж, енкаведистські "фольклористи". А я сиджу собі, слухаю, та пригадую справжні народні твори про товариша Сталіна, що їх на власні вуха чув у селах:
Хата боком, клуня боком
І кобила з одним оком.
Устань, Ленін, подивися,
Як ми в СОЗІ зажилися:
Ні корови, ні свині,
Тільки Сталін на стіні...
Але, як казав мені якось один бідняк: власть у наших руках, бідняцьких, тож вони що схотять, те й зроблять з нами...
Насамкінець ювілейного вечора, присвяченого 125-річчю від дня народження Тараса Шевченка, почали зачитувати зі сцени вітальні телеграми товаришеві Сталіну, у яких дякували йому за щасливе заможне життя в Країні Рад... На тому й скінчилося святкування нашого батька Тараса.
А другодні, як Дмитро Іванович Яворницький повернувся з Києва, у Дніпропетровську вже гуляв анекдот про те вшанування Шевченка:
"На сцені висить портрет Сталіна. Доповідач говорить про Сталіна. Хор співає про Сталіна. Артисти декламують про Сталіна. Що це таке?
Відповідь: "Вечір, присвячений пам’яті Шевченка".
А втім, який то анекдот — гірка правда тих лихих часів.
Та й випадок той з ювілеєм Т. Г. Шевченка на Україні — тоді, як писав Кобзар, на чужій, не нашій землі, не був одиноким чи нетиповим.
Коли у 1941 році святкували 50-річний ювілей визначного укра
їнського радянського поета (тодішня титулатура), громадського діяча, академіка АН УРСР (теж як і Яворницький з 1929 року), директора Інституту української літератури імені Т.Г. Шевчика, натхненного співця великої Жовтневої соціалістичної революції, який обзивав українських радянських націоналістів "плюсклими пророками", славив соціалістичне будівництво, радянський патріотизм, дружбу народів, автора "Партія веде", якому вже тоді видимі були "комунізму далі ясні", майбутнього Героя Соцпраці, лауреата, міністра і т.д., і т.п. Павла Григоровича Тичини, то на сцені, де він сидів як винуватець ювілею, теж висів величезний портрет товариша Сталіна і всі промовці, виступаючи на ювілейному вечорі П.Г. Тичини з нагоди його 50-річчя, починали свої виступи й закінчували все тим же — товаришем Сталіним. І чи не найенергійніше при згадці товариша Сталіна аплодував сам ювіляр, наче б то був не його ювілей, а геніального керманича і батька всіх народів.