— Доводилося бути й актором, як я виступав у п’єсі "Тайфун" Цао Юя, то з мого носа навіть справжня кров текла!.. — І в ту мить я видряпувався на невидимі котурни, перетворюючись на якогось там лицедія — а чому б і ні? Хіба я гірший за інших?
І слухачі, далекі від театру, сприймали оте "справжня кров текла" чи не за найпершу ознаку мого небувалого акторського таланту, якого в мене зроду віку так ніколи і не водилося... Не сподобився.
ЗА ЧОРНИМИ КАРАСЯМИ
Скажіть-но мені, будьте ласкаві, чи зможете ви, навіть маючи багату фантазію, уявити Павла Григоровича Тичину — самого Павла Григоровича Тичину! — та з вудкою в руках? Ні, ні, не з громохкою рушницею — він би, запевняю вас, і свідомість одразу б втратив від однієї тільки пропозиції взяти до рук рушницю, жахливе знаряддя вбивства! — а всього лише з безневинною вудочкою в руках?.. Ні?.. То ж бо.
А між тим, один раз Павло Григорович таки посидів на бережечку симпатичного озеречка з вудкою в руках! Картина гідна пензля видатного художника: "П. Г. Тичина на рибній ловлі", і ось що з того вийшло...
А втім, спершу невеликий, але суттєвий для нашої розповіді, відступ.
Рід карасів (родина коропових) має два види: карась золотий, або круглий і карась срібний, або видовжений. Перший має велику жовто-золотисту луску і набирає іноді вагу й до 3 кг! (Уявляєте, що буде, якщо вам поталанить такого карасидла підчепити? На все подальше життя у вас буде що потім розказувати!) Другий, сріблястий, має дрібнішу луску і меншу — до 1 кг — вагу — від нього в Китаї вивели золоту рибку та її різновидності. (Себто золота рибка, а вона таки справді є, а не тільки у відомій казці Пушкіна, це всього лише одомашнений китайський карась!)
Це, перепрошую, з науки під назвою іхтіологія, власне, з розділу зоології, що вивчає риб. І це вам підтвердить будь-який іхтіолог. Як і рибовод — фахівець з рибництва. Не кажучи вже за рибалок. А ось Микола Сом, знаний наш поет, пісняр, незрівнянний гуморист-дотепник і неперевершений рибалка (рибалка № 1 Києва!) авторитетно підтвердить, що існує ще й третій вид, досі наукою чомусь офіційно не визнаний — карась чорний.
Так ось за його свідченням (не карасевим, а — Сомовим) озерні карасі таки й справді жовті (трапляються, аж червоні), а білий карась (срібник) — це річковий мешканець, а ось чорний (покищо не визнаний як окремий вид) — лісовий. Так запевняв Микола Сом і йому вірити маємо, адже ліс, як відомо, затінений, і озера та озерця його теж тіняві — у них і водиться карась чорний, або темний (наче старе почорніле срібло). У боротьбі за виживання, в процесі пристосування до навколишніх умов, він і пофарбувався відповідно до кольору води лісових водойм. Якщо перші два види сягають, як уже було сказано, 1—3 кг вагою, то чорний здебільшого малорослий, такий собі куцачок — як зловиш, то й похвастати нічим. В лісових озерах їх збивається до гибелі, корму, щоб рости, не вистачає вдосталь, кисню теж. До всього ж в закритій водоймі, не з’єднаній з іншими системами, "варяться" одні й ті ж особини, немає притоку свіжих генів і мешканці таких ізольованих водойм поступово вироджуються, перетворюючись у карликові форми. Такі собі маленькі старички. Не карась, а на вигляд — карася, не риба, а — риб’я. Карасик, одне слово, як його ласкаво називають, та й усе.
Так ось не хто інший, як Микола Сом і спонукав одного разу найделікатнішого — мухи не міг зобидити — Павла Григоровича до ловлі чорних карасів, себто живого створіння.
В гостях у класика української радянської літератури, державного та громадського діяча, академіка (Героєм Соцпраці він стане пізніше), свого старшого навчителя і друга Микола Сом побуває декілька разів. Метр опікувався молодими талантами. (Згодом Микола Данилович згадуватиме: "Відомо, що Павло Григорович Тичина дуже любив товариство молодих поетів. Ось чому літстудійці Київського університету п’ятдесятих років охоче відвідували квартиру великого поета. Там читали свої вірші, обговорювали літературні новини і... ніколи не відмовлялися смачно повечеряти").
Запрошував великий поет молодого свого колегу (тоді, власне, початківця, але такого, що вже привернув до себе пильну увагу поціновувачів поезії) і на міську квартиру, і на дачу. Року 1957-го Сом, побувавши в гостях у Тичини, відписав йому свою першу збірку "Йду на побачення" із вдячністю, мовляв, за подарований костюм.
Класик подивувався і чемненько так поцікавився: а коли це я вам, Миколо, дарував костюм?
— І не тільки мені, а й моїм друзям-однокласникам, дітям сиротам. У 1946 році ви приїздили в моє рідне село Требухів Броварського району, відвідали нашу школу.
— О, таке пригадую, аякже...
— Ви ще мене тоді по голові погладили...
— Цього я вже не пригадую...
А ось Сому цього не треба було пригадувати. Про те, що в село приїхав поет Тичина, його, малого школярика, тоді так не вразило, як те, що той поет Тичина та був міністром! Подумати тільки — сам міністр освіти УРСР його, сільського школяра, погладив по голові!.. Кому ще так поталанить? Таке не забувається. А П. Г. тоді розгубився, як побачив, що діти погано зодягнені, майже напівголі. Та ще й босі. (Ноги у всіх аж сині — осінь вже, а вони ж без взувачки, босяка в школу бігали, бо де ж взувачку дістати у бідному повоєнному селі? Та й діти здебільшого були сиротами). Побачивши таке, міністр і запевнив директора школи, що неодмінно поклопочеться, аби дітям видали костюмчики та взуття. І правда, невдовзі їх привезуть у село, до школи. (Згодом Микола випадково почув від дорослих, що поет і міністр купив костюмчики та взуття за власні гроші, бо з бюджету — навіть будучи міністром — вибивав би до літа!). Через 11 років, вже закінчивши університет і видавши першу збірку, Микола й підпише Тичині з вдячністю за той костюмчик, що стільки років його і грів, і рятував...
Вдруге молодий поет побував у класика через кілька років (запам’ятав добре ті гостини, бо в нього саме тоді народилася донька). Павло Григорович привітає молодого батька, а коли проводжатиме, тицьне йому кульок із зефіром (фруктова пастила) і шепне: це, мовляв, для вашої донечки, зефір такий пухнастенький, м’якенький і солоденько-смачненький… А донечці тільки-но виповнилося два дні від роду і зефір вона, звісно, ще не могла їсти, бодай і пухнастенький, м’якенький та солоденько-смачненький, але Павло Григорович — сам велика дитина! — витав десь в емпіреях і не знав про це. Думав, що зефір якраз і підійде дитинці…