"СПРАВА ЗБІГЛОГО "АФОРИСТА"
Є такий український літератор — Володимир Голобородько, він
спеціалізується на афоризмах. А в 1974-му він працював у газеті "Літературна Україна". І ось ми як звичайно отримали "сигнал". На нього "настукали доброзичливці" із ближнього оточення: створює афоризми тенденційного змісту. На кшталт таких: "Черги зникнуть тоді, коли зникнуть черги до Мавзолею" і "Соціалізм — це електрифікація плюс русифікація всієї країни". При цьому він був членом КПРС. Але як тільки поет дізнався, що Комітет виявляє до нього цікавість, він тут же зник — виїхав у невідомому напрямку. Потрібно було його шукати, а навіть фотографії його не було — треба було брати її з особистої справи члена КПРС.
Як не дивно це звучить, але це було зробити непросто навіть для КДБ. Тому що існувала досить жорстка вказівка — Комітет не мав права розглядати справу члена партії без санкції партійних органів. Я... пішов до секретаря Ленінського райкому КПУ Давидової. Змалював їй ситуацію, сказав, що потрібна фотографія із особистої справи. Вона говорить — зараз, почекайте секундочку. А сама вийшла і подзвонила секретарю міськкому Ботвину. А той прямо Федорчуку. Той у свою чергу своєму заступнику, той начальнику управління, який в свою чергу набрав номер начальника відділу... Мене негайно викликало "на килим" начальство і обурено питає: як ви посміли вимагати особисту справу комуніста? Я відповідаю — ось дані, що він збирався тікати за кордон, ось ваші резолюції про необхідність отримати справу і так далі. Загалом мені вдалося їх переконати, я знову пішов у райком, взяв-таки цю справу, фото перезняли і відправили орієнтировку в оперативні відділи прикордонних загонів..."
Поки генерал держбезпеки ганявся за збіглим українським гумористом, події у Дніпропетровську розвивалися так. Команда була: трупом лягти, а не допустити крамольний збірник в торгову книжкову мережу. Тим більше й у самих афоризмах неблагонадійного автора тепер уже було виявлено крамолу — за такої ситуації їх не порятував навіть фіговий листок "Такий їхній світ".
Видавництво було в траурі, адже гарна фінансова картина, що нарешті вимальовувалася на кінець року, ось-ось мала розтанути, як вранішній туман. І взагалі, на кого і на які статті списати збитки — знищення готової книжки? (Що перепало редакторові та упоряднику, себто авторові цього спогаду, котрий втиснув неблагонадійного автора до збірника, скільки його поштрафували — плюс зняли квартальну премію — скільки він пописав пояснювальних записок, ходячи під дамокловим мечем — то окрема тема! Як я тоді викрутився і вцілів — досі не збагну!) Трохи вгамувавшись, видавництво (а люди там працювали хороші й чесні, тільки безправні) заходилося гадати: як і збірник врятувати, і неугодного власть імущим автора з неї вилучити — чимось чи кимось все ж таки треба було жертвувати. Зрештою вирішили: тираж повернути з бази до друкарні, вирізати із збірника сторінки з афоризмами В. Голобородька (на тираж це становило 30 тисяч сторінок плюс 15 тисяч сторінок на тираж із змістом, який доведеться міняти). Набрати дві сторінки з новим, зрозуміло, текстом (тоді пощастило гумористу В. Тищенку, який негадано і з’явився у "Веселому вітряку" замість В. Голобородька) і повклеювати їх у всі п’ятнадцять тисяч примірників тиражу. Плюс іще 15 тисяч нових сторінок із новим текстом змісту — навзагал — 45 тисяч сторінок вирізати і заново вклеїти, але так, щоб і комар носа не підточив! Довелося найманим за окрему плату друкарям (а це ж непередбачувані витрати для видавництва!) вручну вирізати з тиражу ті сторінки у вільний від основної роботи час (вночі) протягом цілого року. І вклеювати нові (вклеїли так майстерно, що навіть я нічого не міг загледіти). Така підпільна робота з відтворенням ідеологічної невинності збірника обійшлася "Променю" в добру копієчку, але слава Богу, що хоч ніхто не постраждав, хоча й попохвилювалися!
І лише 1974 року на книжкових полицях нарешті з’явився многостраждальний і "кастрований" "Веселий вітряк", виданий ще року 1973-го. З книгарень він зник блискавично, читацькі відгуки були хороші, і це трохи підсолодило мою редакторську гіркоту. Але з’явився він, звісно, без афоризмів В. Голобородька (попри все, авторові гонорар заплатили, здається, 21 крб.), вони вціліли лише в одному-єдиному примірнику, що й нині зберігається в мене. (У ті часи за зберігання цього примірника можна було погоріти!) У решті ж примірників тиражу — 14999 — їх немає. Але про той один-єдиний уцілілий примірник з його афоризмами сам їхній автор роками нічого не знав. Він був у бігах, рятуючись від недремного ока державної безпеки...
А втім, надамо далі слово генералові КДБ О. Нездолі із згадуваної його книжки:
"...І раптом через деякий час ми отримуємо дані, що наш Голобородько спокійненько живе в Калузі і працює в обласній комсомольській газеті. І мені доручають негайно туди відправитись, щоб оголосити йому офіційне застереження — згідно з Указом Президії ВР СРСР від 1972 року.
В Калузі мене вразили магазинні прилавки: навіть за радянськими часами дивовижно бідні: вареної ковбаси — і тієї не було! На щастя, я привіз колегам традиційний презент з України — шмат сала і пляшку горілки з перцем. Відмітився в начальника місцевого управління — генерал прийняв мене шанобливо, передав привіт Федорчуку, з яким він раніше служив. Виділив машину, і місцеві колеги повезли мене в музей Ціолковського. А на зворотному шляху таємничо так кажуть — зараз заскочимо в один магазин, у нас там завмаг знайомий і хвилин через десять виносить... шматок вареної ковбаси! Причому в їхніх очах стільки було захоплення! Загалом, в Калузі і для КДБ життя було не мед. Пішли ми до мене в готель, випили по наркомівській нормі і — відпочивати.
А вранці запросили Голобородька в обласне управління. Я починаю з ним розмову, а він мені каже: "Так, я пишу афоризми, але українською мовою, а ви всі тут кацапи, що з вами розмовляти — адже все одно нічого не тямите. Ось якби з Києва приїхав співробітник, я б з ним побесідував". Але коли я заговорив українською, просто розгубився — цього він ніяк не чекав. Ну, ми його присоромили, покартали, він розписався в документі, що офіційно застережений. На тому й закінчили. Відверто кажучи, від проведення подібних бесід задоволення я не отримував. Марудна це справа для оперативного працівника. Але в той час я свято вірив в ідею комунізму і вважав: якщо Політбюро вирішило, що такі бесіди необхідні — виходить, так воно і є. При цьому я старався проводити такі бесіди коректно, без жорсткого натискування, стараючись бачити у співбесіднику перш за все талановиту людину, яка помиляється, а не порушника закону.