"Який ти бідний!" —
Крезові Езоп
Сказав раз. "Бідний? —
Здивувався той. — Було б
Цікаво, друже мій, узнать ім’я
Хоч одного багатія,
На статки та маєтки більшого, ніж я".
"Назви, — Езоп йому на те, — мене —
І ти вже матимеш ім’я одне".
"Ха-ха!" — Крез реготом грімким
Загоготів... Пройшли віки.
Іде ж багатство Крезове?
Нема. Пропав і слід.
Езопове ж — як весен рясноцвіт.
І все ж час від часу давній скепсис виринає знову: байка, мовляв, доживає свого віку. Але досить вийти вдалій збірці, як — зішлемося на іронічну заувагу В. Чапленка, — декому "доводиться оті думки про занепад та "здитинення" баєчного жанру ще раз "передумати". Ось уже навіть удова байкаря Олекси Запорізького Надія Сеник стала на захист цього винаходу веселою бая. У передмові до видання творів свого чоловіка — вперше в Україні (О. Запорізький. Нові байки. Видавництво "Смолоскип", Київ, 1996) вона слушно пише: "Деякі літературознавці розуміють байку як тимчасове явище. Байка, мовляв, з’являється тоді, коли не можна говорити відкрито. В той час, коли байка — це старий, самостійний, чітко окреслений літературний жанр, що розвивається за всяких умов. Байка мусить мати гостру думку й майстерний сюжет. Вона ніби коротенька драма чи комедія з характерною для неї динамікою і діалогом і, якщо це є в байці, вона жива й цікава. Основне ж завдання байки в колоритній і доступній для загалу формі розкривати вічні морально-етичні і соціально-філософські проблеми". Одне слово, найбільша її сила — це стислість, демократизм, мудрість, афористичність та актуальність. І ще згадує Н. Сеник, як її чоловік, байкар О. Запорізький тішився, що байка відродилася в Україні. Уболівав, що в нас "звульгаризували поняття байки, мовляв, байка — це побрехенька, це дурниця вигадка. Чому ж лише про байку так висловлюватися, коли вся література — то твір фантазії? І коли взяти сучасну прозу чи драму, то вона більша "побрехенька", як байка".
Сам же Олекса Запорізький — до речі, один з кращих байкарів, чиє життя минуло за межами України, — залишив заповіт прийдешнім байкарям: "Треба створити оригінальну українську байку, що своєю мистецькою досконалістю стала б поряд найвищих осягів світової літератури у цім жанрі і допомога б світові зрозуміти духовні глибини нашого народу".
Зауважу, що в нас уже є такі байки — перечитаймо хоча б Л. Глібова, А. Косматенка, М. Годованця і самого О. Запорізького. І особливо П. Глазового, патріарха нашою гумору. Розмірковуючи, чи потрібна сьогодні байка, він вдався до такої сповіді:
Росла кульбаба при дорозі,
Звичайна квітка польова.
Зоріла щастям золотистим
Її кругленька голова.
Росла, росла вона, дозріла
Та й побіліла, посивіла.
Взяли вітри той скромний цвіт
І понесли у білий світ.
Отак і я прожив на світі,
І побіліла голова,
І полетіли в світ широкий
Мій сміх, і думи, і слова.
Нехай стебло моє затопчуть,
Нехай мій корінь перетруть,
Того, що в люди полетіло,
Уже назад не заберуть.
…Ні, що не кажіть, а таки жив бай веселий на Русі, безіменний батько української байки. А втім, чому безіменний? Адже відомо, що він — бай, байкар і цього вже досить. І жив він… А втім, чому жив? Він і нині живе — див. вище наведений перелік прізвищ сучасних сміхотворців. Це ж все його прапра… внуки, його невмируще сім’я і плем’я його. І живуть вони по всій Слов’янії — Русі-Україні. Тож наша Україна байкарів — як на душу населення — має чи не більше, ніж корисних копалин. Принаймні, не менше. І їх — на відміну від природних скарбів — навіть розкопувати не треба. Лише б не закопували — скарби мудрості нашої — і на тім дяка. А втім, байка безсмертна, бо хто тільки вже її не закопував, починаючи з Езопа, а вона й сьогодні живе, вчора жила і завтра, дасть Бог, житиме! І кожний праправнук бая може без перебільшення повторити відомі слова Леоніда Глібова:
"Моя байка, добрі люди,
У пригоді може бути".
Чи, скажімо, несхибну віру Павла Глазового:
"Того, що в люди полетіло,
Уже назад не заберуть!"
З ДАЛЕКОГО СЬОГОДЕННЯ
А з друзями треба ще й дружити
Іноді я ліниво думаю:
"Врешті-решт треба боротися із самотністю. Ось тільки як? Ну, приміром, знайду я собі таку, яка стане мені за дружину... Але ж її, чого доброго, ще доведеться й любити? А від любові мало що може статися... А таку, щоб не любити, хіба ж нині знайдеш? І з друзями та ж морока, бо з ними доведеться ще й дружити. А таких друзів, аби з ними не треба було дружити, хіба ж нині знайдеш? Та ще вірних..."
Помилка мудрої жаби
В одному болоті жила одна мудра жаба. Часто поснідавши (пообідавши чи повечерявши) комахами, їхніми личинками чи мальками риб, любила пофілософствувати і часто видавала на гора такі перли:
— Хай не ображаються на нас ті, кого ми їмо — нас теж їдять. І нічого не вдієш. Сьогодні ми когось жремо, а завтра нас змегелять — таке
життя в болоті.
Але тут мудра жаба помиляється, думаючи, що тільки в болоті, адже ближнього в цьому світі їдять і поза болотом.
Останній контраргумент
— Коли б не ти, то я була б... була б ідеальною парою!
З найновіших законів ринку
Бережи свою совість замолоду чистою, щоб потім зміг її продати дорожче.
З корисних порад
Виявляється, черевики можуть послужити вам значно довше, якщо не купувати нових.
Яструб шпетив Шуліку:
— Розбійник! Харцизяка! Погромник! Після його бандитського нальоту — пустеля! А треба ж і про свого колегу думати, адже йому теж
треба щось їсти!
З любов’ю до ближнього
Канчук з батогом ганили Нагая.
— Бити треба ніжно, ніжно-о... Як ось я, наприклад, — доводив Канчук. — А він... як уріже, як уріже!.. Що не кажи, без душі лупцює.
— І без любові до ближнього, — підхоплював Батіг. — Це — вчорашній день. Сьогодні бити треба тільки з любов’ю до ближнього. Як ось я, наприклад. А Нагай на це почуття в роботі не здатний. Бо відсталий і не застосовує передових, прогресивних методів биття. Періщить по-дідівському — куди ж воно годиться?
До питання про рівність
Всього лише проста прибиральниця, а як вона запросто заходить до будь-якого кабінету!
З морального кодексу сильних світу цього.
Не знаючи, що таке правда, як можна знати, що ти чиниш неправду? А тому неодмінно треба хоч іноді, а дотримуватися правди.