Пацюк той піддослідний, змикитивши що й до чого, раз по раз підбігав до педальки, натискував її, за кожним разом отримуючи свою порцію "раю". І натискував доти, доки й ноги не відкинув. З-за радощів "раю" йому не було коли, бідолашному, й поїсти, хоч їжа була поруч. Бо та "зона радощів" переборола навіть інстинкт самозбереження.
А ще вчені виявили. Коли людина їсть, займається любов’ю (а хто й політикою), то отримує якісно позитивні, геть неземні емоції. Бо тоді виділяється ендорфін — природній наркотик мозку.
А вже той ендорфін надходить на опіатні рецептори, т. з. "рецептори щастя" — ти й отримуєш неймовірне задоволення. Прямо таки солодкий свербіж! Кайф, блаженство і т. д., і т. п.
Га? Як усе, виявляється, просто. Якийсь там ендорфін діє на якісь там опіатні рецептори, по-науковому кажучи, і ти вже в раю. Щасливець із
щасливців!
А я от гадаю: так воно і дещо... не так. Бо нащо нам лізти до мозку, викликати якісь там ендорфіни, аби вони в свою чергу діяли на якісь там опіатні рецептори, коли... Коли рай і пекло у нас і так у кожного вдома свої. Так, так, на довгих і струнких до біса ніжках (з отими самими ерогенними зонами зверху), а власниця їх ще й озброєна чарівною посмішкою.
А маючи вдома таку розпрекрасну представницю розпрекрасної половини роду людського в статусі дружини, ти маєш вдома і пекло, і рай водночас.
Бо твоя любка-голубка може влаштувати тобі сьогодні розчудесне пекло. Яке, між іншим, і не снилося творцям Біблії. А завтра тебе чекає такий же розчудесний рай. І не треба ніяких педальок натискувати аби подразнити якісь там "рецептори щастя". Це все вона сама зробить, розпрекрасна і єдина, сама натисне де треба і що треба, і подразнить твої "рецептори щастя" хіба ж так! І рай тобі після пекла — нею ж самою і влаштованого, — видасться справді райським раєм, кайфом і верхом блаженства!..
І ти щасливий. Тому, що вчора був нещасливий. Завдяки тій, яка тебе сьогодні ощасливила. А все це вдома і за так. Тому й перестаєш вірити у якесь там біблійне пекло під землею. коли маєш його вдома.
А що вже наші берегині того раю та пекла винахідливі!!!
От вам лише один приклад. Моя знайома — жіночка ще ого-го! — якось запідозрила — не без підстав, звісно, — що чоловік її той — зраджує.
І, щоб ви думали, вчинила?
Скандалюгу? З криком-вереском до вирвипупа? Зі шкрябанням обличчя, биттям посуду, викриками "Я тобі все віддала, а ти... Ти погубив мою золоту юність..." — і т. д., і т. п. в тому ж дусі?
Гай-гай! Жіночка, про яку мову веду, виявилася вище банальних сімейних розборок, що тягнуться чи не з часів Адама та Єви і здебільшого не приносять бажаних результатів.
Як вона чарівно посміхалася до свого ненаглядного, так же чарівно — чи й ще чарівніше — й далі посміхалася. Бо вирішила його іншим способом віднадити від тієї педальки, що натиснувши її, отримував він у коханки свою порцію щастя за допомогою різних там ендорфінів, яких у коханок завжди чомусь більше, як у законних дружин.
А треба вам сказати, що чоловік той дуже любив борщ, що його варила його жіночка. Не борщ, хвалив, а — чудо кулінарії. Йдучи до коханки — аби звісно, отримати чергову порцію раю, — чоловік вминав (як за себе кидав) добру мисяру пресмачного жінчиного борщу. Вминав, не підозрюючи, що в той борщ рідна жіночка, бачачи таке, "для профілактики" підсипала пурген. Так, так, його, проносного голубчика. Дієвого і надійного, з доброю реакцією і потрібними наслідками.
От приходить той чоловік (нічого не підозрюючи, ситий від борщу з
пургеном) до коханки. Аби отримати, значить, свою порцію раю (ніби в його законної немає тієї порції, тієї "зони радощів" — та навалом!) Аби натиснути на рецептори щастя (тоді, пригадуєте, виділяється ендорфін, природний наркотик мозку, чомусь лише з коханкою він найкраще виділяється), лягають вони в ліжко. Милування, се-те і...
І тут — у найвідповідальніший момент — конфуз!
Ендорфін ще не встиг і виділитися — ледачий він чи що? — та подіяти на рецептори щастя, як першим встигає діяти він, голубчик. Пурген. Так, так, той, що чоловік, нічого не підозрюючи, злопав з борщем. А пурген такий... Якщо вже почне діяти, то діє швидко, навально і нахабно! Тут його вже нічим не вблагаєш, не спиниш його — почекай мовляв, бо я чекаю ендорфіна... Одне слово, у бідолашного чоловіка таке починається, таке...
Конфузяка! Жах-жахота! Не до коханнячка вже, не до ендорфінів у зоні щастя!
Раз повторилася така... гм-гм... делікатна ситуація з чоловіком у коханки, два повторилася, три... А за четвертим разом чоловік той — бух у ноги єдиній своїй.
"Бог мене наказує, — ледь не плаче. — Тільки подумаю тебе зрадити — на мене враз ведмежа хвороба, будь вона неладна, нападає. Навіть до знахарки ходив, а вона й каже: закляття у мене на зраду! Все! Більше це не повториться. Буду ендорфін добувати лише з тобою, у твоїй зоні раю-щастя..." І живуть вони звідтоді душа в душу!
І не треба чоловіку на стороні якогось там сумнівного та ненадійного раю шукати, коли той рай — законний, у нього вдома і його йому охоче влаштовує рідна жіночка. А як треба пекло влаштувати, то й пеклом ощасливить. Після якого рай ще більше райським видасться! (Чи не тому ми й перестаємо вірити у біблійне пекло, коли маємо його вдома під боком?)
А за раєм так і бігати (до коханки, приміром) не треба. Рай тобі на всі сто відсотків забезпечений удома.
Не треба навіть і натискувати якісь там хитрі педальки, щоби за допомогою ендорфіну озвалися рецептори щастя. Дружинонька сама натисне — що треба і де треба! І чоловіки вірять. В тім числі й у пекло та рай. І вірять не 5—10 відсотків, а майже всі.
А щодо пургену, то, даруйте, це справді надійний лікарський засіб з групи проносних засобів...
РЕКЛАМНА ПАУЗА
В приймальні сексолога черга.
Переважно жінки.
Але з чоловіками.
Кожна привела свого. Враховуючи, що сам він навряд чи зважиться
відвідати сей... гм-тм... специфічний медичний заклад.
Жінки почуваються вільно, чи не розкуто. Та й що їм вже втрачати? Чоловіки — пригнічені. Винувато-розгублено озираються. Іноді перемовляються між собою — як брати по нещастю: "У вас... теж?.." "Теж... А у вас?..." "І в нас теж..." Про що вони — тільки їм самим і втямки. Про спільну чоловічу біду-пеню.