— Не обдурила, значить, Золота рибка,— радо Кіндрат і бабі своїй, Килині, каже:— Теперечки будемо й ми багатенькими…
— От іменно — багатенькими! — єхидно дідова половина.— А не багатими багатіями, як оті… нові…
І, замість того, щоб обрадуватись щедрості Золотої рибки і, взагалі, везінню, що нарешті завітало й до них, ґвалт здійняла (вона з давніх давен сварливою була).
— Як був ти, діду, дурним, таким і зостався! Багаті он на Канарах відпочивають, а я далі Золотоноші й носа не показувала! (Ніс у баби такий, що було що показувати!) А ти — багатенькі…— передражнила вона старого.— Не знаєш ти багатеньких! Чого витріщився, як баран на нові ворота?! Бери ноги в руки та чимдуж до Золотої рибки — хай вона відправить нас на Канарські острови (Клята баба! І де вона про ті острови почула?), де нові українці загорають та кайф ловлять!.. І щоб мені там, значить, птичка канарка прислуговувала та пісеньки на сон грядущий співала-цвірінькала…
Робити нічого. Із сварливою бабою як сперечатися, то краще її забаганку пошвидше вволити — тобі ж дешевше буде. Почовг старий до річки та й заходився кликати Золоту рибку. Завжди тиха й спокійна Золотоношка чомусь враз наче набурмосилась, брижами вкрилася, очерети в узбережжі непривітно зашушукали…
Випливла Золота рибка й питає:
— Чого тобі треба, діду із депутатською пенсією?
— За пензію депутатську — здорово наші слуги на заслуженому живуть! — спасибі — вклонився старий.— А більше мені нічого й не треба. Але стара моя, звиняй, сердиться. А вона, як навріпиться, то хоч кіл їй на голові теши, а буде по їй. Тож хоче моя зануда — прости Господи,— відпочивати там, де круті кайф ловлять. На якихось там Канарах — не знаю чи далеко вони од нашої Золотоноші. І щоби там птичка, звана канаркою, їй слугувала і на сон бабі пісеньки свої, значить, співала-цвірінькала…
— Будуть вам Канари,— невдоволено рибка.— Іди собі додому!
І щоб ви думали? Другодні дід Кіндрат з бабою своєю Килиною прямцем із Золотоноші на Канари якимось там рейсом — чи не чартерним?— вилетів. В розкішному курорті для крутих біля тамтешнього міста Санта-Крус-де-Тенеріф поселилися. Тамтешня птичка канарка й справді вередливій бабі слугувала, на сон грядущий пісеньки їй співала…
Добре дід з бабою серед крутих відпочивали, в Атлантичному океані купалися, засмагли, помолоділи, з новими українцями, з якими там і не розминешся, назнайомилися.
Додому повернулися, в Золотоношу свою, старий і думає: в акурат хоч тепер баба вгамується — якої ж їй ще трясці треба? Дасть йому нарешті спокійно віку на депутатській пенсії дожити. Аж ні… Знову стара почала діда пиляти — з новою силою, що її ото набралася на Канарах:
— Дурний ти, діду, дурний! Яким був, таким і зостався! Ми лише раз за життя на Канарах побували, а круті, фірмачі різні, сто копанок їм у боки!— щороку там розкошують. Тож хочу,— вимагає, — зоб і ми належали до нових українців. А ти щоб президентом крутої фірми став і щоб гроші здорове-енною лопатою гріб!..
Робити нічого, потрюхикав старий до Золотоношки, відкашлявся, з духом зібрався і заходився кликати Золоту рибку. Довго-довго її кликав. Та ось загудів вітер, на тихій, мрійливій річечці раптом хвилі пішли, потемніла вона, як повороніла, аж старий злякався і, нарешті, випливла Золота рибка.
— Чого тобі, старий?— невдоволено.
— Та мені… нічого,— винувато прохач.— Пензії депутатської з мене ого як вистачає — всьому кутку нашому допомагаю. І голови б тобі не морочив, коби не стара моя. Мало їй Канар, забажала, щоб ми теж новими українцями поставали. А я щоб іще й президентом якоїсь крутої фірми. І щоб гроші здорове-енною лопатою ми гребли. Звиняй, рибко, але коли дурній бабі чогось забаньдюриться — то й десять розумних не зможуть розібратися. Та й життя нині таке: хто крутий, той і на коні. Чи, як по-нинішньому, на "Мерседесі".
— Шкода мені тебе, старий,— зітхнула рибка,— та доведеться бабине прохання виконати. Іди собі в свою Золотоношу, будеш ти президентом крутої фірми…
Поклонився Кіндрат Золотій рибці, яка хутко зникла в Золотоношці, повернувся додому, а там його вже "Мерседес" з охороною чекає…
Виявилось, що старий не якийсь там Кіндрат, а — Кіндратій 1-й, глава фірми, котра відає енергоносіями…
"Справді круто,— думає Кіндрат, чи то пак уже Кіндратій 1-й. — Ось тепер я вже поживу, так поживу!.."
Сідає він до "мерса", а на задньому сидінні — фіфа в коротенькій чисто символічній спідничці, стегна свої, безсоромна, вивалила.
— Хто така?— суворо до неї Кіндрат 1-й.
— Ваша секретарка, пане президенте,— одказує довгонога.
"Еге, — аж облизався Кіндрат, він же Кіндратій 1-й.— На дідька мені тепер здалася стара! А коли що — віагри наковтаюся, гроші ж бо маю. Все буде о’кей! Поживу тепер, ой поживу!.."
Та жити йому осталося всього нічого, бо тільки він вийшов з "Мерседеса", як раптом з-за рогу вихопилося двоє у масках, з "калашами" в руках…
P.S. Із повідомлення преси:
"Вчора о 15.00 двоє невідомих у масках розстріляли з автоматів крутого бізнесмена, президента фірми "Енергоносії" Кіндратія 1-го".
Кілерам вдалося зникнути з місця злочину.
Прокуратура по факту збройного нападу відкрила кримінальну справу. Висунуто кілька версій убивства Кіндратія 1-го і серед них дві основні: переділ сфери впливу, відмивання тіньового капіталу.
Як повідомила на прес-конференції вдова загиблого баба Килина, вона збирається подавати позов на Золоту рибку з вимогою виплатити їй грошову компенсацію за завдані моральні збитки в сумі, яку позивачка визначить трохи пізніше.
Правоохоронці відрядили до берегів Золотоношки спеціальну бригаду риболовів із сітками — для виловлення Золотої рибки, яка ймовірно причетна до вбивства.
Річка Золотоношка оперативно взята в суцільне кільце, але покищо вдалося виловити лише дрібну рибку, котра все одно буде відповідати перед законом за скоєне злочинство".
ЯКУ Б ЙОГО Й СОБІ
НАЦІОНАЛЬНІСТЬ ПРИДУМАТИ?
Поліщуки — це жителі чи уродженці Полісся. (Те, що й полісяни). А втім, якщо полісся з малої літери, то це загалом — низинна, лісиста й болотна місцевість. Якщо ж Українське Полісся — то це територія України (України, а не якоїсь, приміром, Поліщучки) на її півночі, в межах Поліської низовини; завдяки особливими природним умовам його поділяють на Волинське, Житомирське, Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське. Та й тільки. Ясна річ, що ніколи не було суверенної республіки Полісся, як і не було якогось особливого народця — поліщуки (деякі незначні етнографічні особливості українців, котрі мешкають на Поліссі (чи поліссі), звичайно ж є, та їх, як за великим рахунком, кожен край, чи регіон має!) — ні за Слов’янії, ні за Київської Русі, ні за України. А бач, під час останнього, 2001 року, перепису населення України невідь звідки вигулькнула нова, досі нечувана національність — поліщуки. Щоправда, поки лише в кількості 9 чоловік. Як вони далі розвиватимуть свою нову національність в Українському Поліссі, залишається тільки гадати та їм, дев’ятьом бідолахам, щиро співчувати, — адже це тяжкий труд. І зарані приречений на неуспіх.