Виходить, письменника треба час од часу той... Запроторювати за ґрати. Аби він мав змогу: а) спізнати, що таке, врешті-решт, щастя; б) стати справжнім творцем. (Здається, ще Е. Лімонов в одному зі своїх інтерв’ю наголосив, явно бравуючи (що відсидів чотири місяці): так, кожен чоловік — літератор в першу чергу, — має посидіти в "местах не столь отдаленных" — хоч раз у житті. В кутузці, ясна річ. Недовго, але має — біографія-с!..
То виходить, тюрма — своєрідний інкубатор, де, даруйте, вилуплюються справжні творці красного — чи якого там? — письменства? Тільки чомусь самих творців не дуже тягне до такого "щастя", до такого престижного для... біографії і корисного для творчості сидіння — наївні! Недалекоглядні!
От і ходять в невідомих, творячи нікому не знані шедеври.
А пані Історія знає чимало подібних прикладів творчого впливу
каталажки на творчий процес. Ну хоча б... Хто б знав Томазо Кампанеллу, коли б його інквізиція на довгі роки не запроторила в кутузку, де він і створив свій шедевр — "Місто Сонця". Чи, скажімо, Оскара Уайльда, автора всього лише двох посередніх збірок хто б знав, коли б він теж не опинився в дурдомі (тюремний номер "С.З.З."), що й дало йому змогу написати знамениті, що його на віки прославили, "Балади Редінгської тюрми". Як і згадуваному Солженіцину посприяли втнути "Архіпелаг ГУЛАГ".
Виходить, щоб пересічний письменник та раптом став відомим і славетним, тюрма ой як необхідна. Тож письменників треба садити — для їхнього ж блага і творчого натхнення. За ґрати, звісно. Бо куди ж іще? Не в санаторій, де творці красного — чи якого там? — письменства регулярно бувають, але чомусь знаменитими від того не стають. Хоча письменників в різні там каталажки чомусь і калачем не заманиш. І це в той час, коли Олександр Ісаєвич прямо назвав процес сидіння "щастям". Вік би не бачити такого щастя, гадають деякі.
Хоча... Солженіцину ще й пощастило, що він творив за такого режиму, який за творіння міг запросто посадити. Що здебільшого й благополучно робив. Бо така була влада. Народна. Допомагала прославитись письменникам. Хай вони спробують за нинішньої влади потрапити в тюрму. Нe діждуться! За нинішньої влади ні "Місто Сонця", ні "Балади Редінгської тюрми", ні "Архіпелаг ГУЛАГ", ні інші шедеври не створити. Чи в нинішньої влади тюрем не вистачає, чи, що?
Гірше, нинішня влада на письменників взагалі не звертає уваги — щоб вони там не писали. Факт! Їй все до фені. Пишіть! А я не посаджу вас, і будете ви зі своїми шедеврами ходити в невідомих. Сьогоднішній владі немає аніякого діла до інженерів — так колись називали — людських душ. Нікому нині до письменників немає діла. А щоб їх ще й у тюрму садовити? Чого захотіли! Забагато для вас честі! Не діждетесь — не та нині влада. От і спробуй за такої влади прославитись і створити в тюремних застінках епохальну шедевряку!
А раніше... О-о!.. Самих лише українських письменників за роки комрежиму колишнього СРСР було репресовано — за одними даними (документально доведено у збірнику "Олтар скорботи") 350, за іншими і всі 500. А Микола Жулинський у книзі "Із забуття в безсмертя" (1990) наводить більшу цифру: "За далеко неповними, неточними підрахунками, у нашій країні в двадцяті-п’ятдесяті роки постраждало близько двох тисяч літераторів, а близько півтори тисячі із них загинуло в тюрмах і таборах. Було репресовано майже 90 процентів письменників, прийнятих до Спілки письменників у 1934 році".
Але чомусь вони на відміну від Солженіцина так і не збагнули — яке ж це щастя, — для них і літератури, — що їх запроторили на Соловки чи в Сибіряку, де багатьох з них позбавили не лише волі, а й життя.
А на мітингах, між тим, ідуть деякі з ностальгією на обличчях постарілих, з портретами Сталіна над головами — вимагають не позбавляти — в тім числі й письменників, — щастя загриміти в тюрягу. Але ж нині така влада, що подібного щастя від неї хіба й діждешся?
ПЕРПЕТУУМ МОБІЛЕ
"Сидить циган в яскравому оточенні мідяного посуду. Циган, як циган: смаглявий, аж чорний, верткий і меткий, він рекламує свій товар, аж вухам боляче", — Ю. Яновський
"...і камбала кожна. Так рекламується тут продавцями. Наче спокуса сама перед вами", —
Л. Дмитерко.
Сьогодні чи не у всіх газетах і чи не в кожному номері реклама... Вона, голубонька. Всіх товарів і послуг. Заодно й отих самих... гм-гм... інтимних послуг. Для інтимних... гм-гм... актів — даруйте. Власне, для успішного їх здійснення. Тільки й читаєш у зв’язку з цим:
"Препарат Н. Н. (не будемо називати його, аби не створювати йому зайвої реклами) — лідер серед лідерів сексу!"
Овва! Те, що нам, чоловікам, і треба.
"Потужний стимулятор, який впливає як на потенцію, так і на розмір… Забезпечує вам сильну ерекцію, тривалий статевий акт, яскравий — пардон, але це — реклама! — оргазм..."
І т. д., і т. п. в тому ж дусі і тими ж словесами!
Ще й запевняє всезнаюча — і — всюдисуща! — реклама, що, мовляв, "мільйони чоловіків (уявляєте? Mi-мільйони!!!) переконалися в тому, що препарат Н. Н. діє безвідмовно... Ще й можна його сполучати із вживанням алкоголю (а як розпочати се діло без алкоголю, бодай без шампанського? — ура, ура!). "Безпечний при серцево-судинних захворюваннях".
Або: "Імпотенція — бути чи не бути?". І далі реклама — вона, вона, голубонька! — запевняє, що препарат (назвемо його Б. Б.) "вирішує проблему ерективної дисфункції (хто не знає, що сіє таке — дізнайтесь!). "Ефект настає на протязі десяти хвилин після вживання" — ура, ура! Що нам, чоловікам, і треба.
Уявляєте? Ковтнув пігулку і через якихось десять хвилин ти вже готовий до... битви! Ти вже той, секс-гігант! І готовий хоч і 10—12 годин — так запевняє вона, голубонька реклама, — брати участь в отім самім акті. Фа-антастика! Одна пігулка і ти вже — Геракл любові. Та хто ж таку пігулку не купить, га? Вибирай будь-який препарат!
Тільки й того, що треба перед уживанням проконсультуватися в лікаря. Так, на всякий пожежний випадок..
Але чи й не клопоти — до лікаря сходити. Адже потім можна займатися отим самим... гм-гм... 10—12 годин підряд!
От один вельми відомий у не такі вже й давні часи поет і подався до лікаря. Проконсультуватися. Перед вживанням.