Тим часом Віл і галівесп'яни, що розташувалися неподалік, тихо розмовляли.
— Що ви збираєтеся робити далі? — спитав Тіаліс.
— Розрізати межу між світами й випустити мертвих. Ось для чого мені дали цей ніж.
Він ще ніколи не бачив на обличчях людей такого приголомшення — тим паче тих людей, думку котрих він нещодавно почав поважати. Вони декілька секунд сиділи мовчки, а потім шевальє сказав:
— Це все переверне шкереберть, це буде найбільший удар, що ми його можемо завдати Господу! Після цього він утратить усю свою владу.
— Він цього зовсім не чекає! — промовила леді Салмакія. — Це буде величезною несподіванкою!
— А що потім? — спитав Віла Тіаліс.
— Потім? Потім, мабуть, ми виберемося звідси самі та відшукаємо своїх деймонів. Не варто гадати, що буде потім, слід думати про зараз. Я нічого не казав духам на той випадок… на той випадок, якщо в нас це не вийде. І ви також мовчіть. Наразі я збираюся знайти світ, до якого можна буде перейти, але ж за мною спостерігають ці гарпії. Тож, коли бажаєте допомогти, вчинить щось, аби відвернути їхню увагу, поки я робитиму це.
Галівесп'яни відразу підняли своїх бабок у темряву, що кишіла гарпіями. Віл побачив, як величезні комахи безстрашно кинулися на них, наче гарпії були лише великими мухами, котрих вони могли схопити своїми щелепами. Він подумав, як ці яскраві створіння, мабуть, обожнюють блакить неба та дзеркало води, над яким можна нескінченно пурхати в пошуках мошок.
Хлопець узяв у руку ніж, однак у його вухах відразу почулися слова глузування щодо його матері, котрі кидали йому гарпії, і він зупинився та опустив ніж, намагаючись зробити розум чистим.
Він спробував ще раз, але результат був таким самим. Попри нещадну атаку галівесп'ян, гарпії в нього над головою звернули увагу на його дії та зняли галас: їх було так багато, що два нападники навряд чи могли зупинити їх усіх.
Що ж, нічого не вдієш, залишалося сприймати все таким, яким воно було. Тож Віл сів на землю та спробував вробити свій розум порожнім і розслабленим. Потім він знову підняв ніж.
Цього разу він відразу відшукав проріху в повітрі та зробив надріз — але з того боку був камінь. Він відчинив прохід у якесь місце, розташоване глибоко під землею.
Зачинивши вікно, хлопець зробив ще одну спробу, і знову ніж зустрів камінь. Таке вже траплялося раніше, проте Він усе одно відчув гостре розчарування.
Наступного разу він діяв не так, як раніше — уважно шукав кінчиком ножа відчуття резонансу, котре вказувало на те, що в новому світі ґрунт знаходиться на такому самому рівні, як у цьому. Але скільки він не шукав, відчуття залишалося тим самим: світу, до якого вони могли б перейти, не існувало, всюди був суцільний камінь.
Ліра відчула, що щось пішло хибно, відразу перервала бесіду з духом Роджера та підбігла до Віла.
— Що таке? — тихо спитала вона.
Хлопець повідомив їй про все, що сталося, та додав:
— Нам доведеться перейти до якогось іншого місця і спробувати прорізати прохід там. Але ці гарпії нам заважатимуть. Ти вже сказала духам, що ми замислили?
— Ні. Лише Роджеру, проте я наказала йому тримати це в таємниці. Він мовчатиме. О Віле, я так боюся! Може, ми ніколи звідси не вийдемо. Що, як ми застряли тут навіки?
— Ніж здатен різати камінь. Якщо треба, ми можемо прорити тунель. На це піде чимало часу, і я сподіваюся, що нам це не знадобиться, та, принаймні, це буде запасний варіант. Не хвилюйся.
— Гаразд, я спробую.
Але Віл виглядав дуже погано — його обличчя було спотворене болем, біля очей з'явилися темні кола, руки трусилися, а з пальців знову пішла кров. "Мабуть, він почувається нітрохи не краще, ніж я", — подумала Ліра.
Було зрозуміло, що без деймонів вони довго не протягнуть. Вона відчула, як її власний дух затремтів у тілі, притиснула руки до грудей, аби бодай трохи втамувати більза Пантелеймоном.
Тим часом бідолашні духи тулилися до неї — особливо не бажали облишати її діти.
— Ти ж не забудеш нас, коли повернешся? — спитала одна дівчинка.
— Ні, — відповіла Ліра, — ніколи.
— Ти розповіси там, нагорі, про нас? — Обіцяю. Як тебе звати?
Але бідолашна дівчинка присоромлено мовчала: вона забула власне ім'я. Вона відвернулася, заховавши своє обличчя, а якийсь хлопець пояснив:
— Гадаю, краще це забути. Я також забув, яке в мене було ім'я. Дехто перебуває тут ще недовго і пам'ятає, як його звати, але деякі діти тут уже тисячі років. Вони не виглядають старішими від нас, однак майже все забули — за винятком, либонь, сонця та вітру. Цього ніхто не забуває.
— Так, — втрутився інший дух, — розкажи нам про них!
Дедалі більше дітей почали пошепки благати Ліру розповісти їм про речі, котрі вони пам'ятали — про небо, сонце та вітер, — і про ті, про котрі вони забули, скажімо, про те, як гратися. Ліра повернулася до Віла та прошепотіла:
— Що мені робити?
— Розповідай їм.
— Я боюся. Після того, що сталося біля муру — ті гарпії…
— Скажи їм правду. Ми відганятимемо гарпій.
Дівчинка з сумнівом на нього подивилася. Її нудило від якогось поганого передчуття, однак вона знову повернулася до духів, котрі юрбилися навколо них.
— Будь ласка! — шепотіли вони. — Ти тільки-но прийшла зі світу живих! Розкажи нам, ну ж бо! Розкажи нам про світ!
Неподалік стояло дерево — лише мертвий стовбур із жовтувато-білими, схожими на старі кістки гілками, що встромлювалися в холодне сіре повітря, — і позаяк Ліра погано почувалася та розуміла, що не зможе водночас іти й розмовляти, вона пішла до дерева, щоб сісти біля нього. Юрба духів розступилася перед нею та потекла слідом.
Коли вони підійшли до дерева, Вілу на руку приземлився Тіаліс і знаком показав, аби хлопець нахилився до нього вухом і послухав його.
— Гарпії повертаються, — промовив він, — їх стає дедалі більше. Тримай свій ніж напоготові. Ми з леді утримуватимемо їх, скільки зможемо, проте не виключено, що тобі доведеться битися.
Тихо, щоб не хвилювати Ліру, Віл розстебнув піхви та поклав руку на рукоятку ножа. Тіаліс знову злетів у повітря, і Ліра тим часом дійшла до дерева та сіла на один із його товстих коренів.
Довкола зібралося так багато мертвих, що Віл крикнув відійти назад та звільнити простір, але Роджеру він дозволив залишитися поруч — хлопець невідривно дивився на Ліру та прислухувався до кожного її слова. Тоді Ліра почала розповідь про світ, який вона знала. Вона розповіла, як вони з Роджером залізли на дах Коледжу Джордана і знайшли там грака зі зламаною лапкою, вони доглядали за ним, поки лапа не загоїлася і він знову міг літати; розповіла, як вони досліджували винні підвали, вкриті товстенним шаром пилу й павутиння, та випили трохи канарського чи токайського і сп'яніли. Дух Роджера слухав усе це та, гордий і сумний водночас, кивав і шепотів: "Так, так! Саме так воно й було!"