— А як ви дізнаєтеся, що досягли того місця, в яке повинні прийти? — спитав Віл.
— Гадаю, нам скажуть, — упевнено промовив привид. — Там нас, мабуть, поділять на грішників і праведників. Наразі вже пізно молитися, це вже не допоможе — слід булоробити це, коли ти був живий.
Віл зрозумів, у яку половину сподівається потрапити старий, також було зрозуміло, що, на його думку, ця половина буде набагато меншою від другої. Інші привиди стривожилися, прочувши це, але позаяк у них не було іншого порадника, вони нічого не сказали та рушили далі.
Так вони і йшли, важко ступаючи по ґрунтовій дорозі. Небо в них над головами поступово темнішало, поки не набуло тьмяного сіро-сталевого кольору. Віл із Лірою та галівесп'яни марно шукали повсюди бодай якісь яскраві кольори, хоча б щось живе та радісне для ока — єдиним винятком була яскрава іскра, що з'явилася попереду та помчала їм на зустріч, аби незабаром перетворитися на шевальє та його бабку. Побачивши це, Салмакія з радісним вигуком пришпорила свою комаху та полетіла назустріч колезі. Вони щось обговорили й поспішили до дітей.
— Попереду якесь містечко, — сказав Тіаліс. — Воно схоже на табір для біженців, однак очевидно, що воно стоїть там уже принаймні декілька століть. І я гадаю, що за ним розташоване море чи озеро, проте туман не дозволив мені роздивитися його. Я чув там крики птахів. До цього місця прибувають тисячі людей, вони йдуть із усіх напрямків, але всі вони — лише духи.
Їхні супутники також вислухали слова шевальє, хоча не надто зацікавлено. Здається, вони занурилися в тупий транс, і Лірі захотілося розтермосити їх, підбити на боротьбу, на пошуки виходу…
— Як же ми допоможемо цим людям, Віле? — спитала вона.
Але хлопець цього не знав, тож вони вирушили далі. Ліворуч та праворуч на горизонті щось рухалося, а попереду від них у небо піднімався дим кольору бруду, роблячи похмуре небо ще темнішим. Діти зрозуміли, що обабіч рухалися люди, точніше духи: вони йшли шерегами, парами, групами та поодинці, але всі пересувалися, мов автомати. Сотні й тисячі чоловіків, жінок і дітей перетинали рівнину, наближуючись до джерела диму.
Дорога пішла під гору, а місцевість дедалі більше нагадувала смітник. Повітря було важким і задимленим, у ньому також відчувалися інші запахи: якихось різких хімікатів, органічної речовини, що розкладається, стічних вод. І що далі подорожани йшли, то гіршою ставала місцевість. Навколо не було видно жодного клаптика чистої землі, а із флори тут росли лише рясний бур'ян і жорстка сірувата трава.
Попереду висів над водою сірий туман. Він уступами скелі підіймався вгору, наче стрімчак, і зливався з похмурим небом. Із туману долітали крики птахів, що про них згадував Тіаліс.
Між купами сміття та туманом стояло перше місто мертвих.
19
Ліра та її смерть
Подекуди серед руїн горіли вогні. Місто являло собою купу безладно розставлених будівель — ні вулиць, ані майданів тут не було, і взагалі відкритий простір можна було побачити лише на місці будинку, що завалився. Проте око таки виділяло в місті декілька церков або громадських будинків, хоча їхні дахи були дірявими, а стіни — потрісканими. Одна з будівель колись мала портик на колонах, але він уже завалився. Між кутами кам'яних будинків вишикувалися лабіринти мізерних халуп, збудованих іздощок, старих бензинових баків, консервних банок, порваних листів поліетилену, уламків фанери та ДВП.
Привиди-попутники дітей квапливо йшли до міста, і з усіх боків до них приєднувалися інші — їх було так багато, що вони нагадували піщинки, які струменем течуть до дірки в піщаному годиннику. Духи входили до брудного лабіринту міста з таким упевненим виглядом, ніби вони достеменно знали, куди йдуть, і Віл із Лірою вже збиралися піти слідом за ними, коли їх раптом зупинили.
Із забруднених дверей хтось вийшов і сказав їм:
— Зачекайте.
За спиною незнайомця горіло тьмяне світло, і його обличчя було важко роздивитися, але діти знали, що він не був привидом — він був схожим на них, тобто живим. Це був худорлявий чоловік невідомо якого віку, одягнений у сірий порваний костюм, він тримав у руці олівець та пачку аркушів, скріплених скріпкою. Будівля, із якої він вийшов, виглядала як митний пост на глухому кордоні.
— Що це за місце? — спитав Віл. — І чому ми не можемо увійти?
— Ви не мертві, — втомлено відповів чоловік. — Вам доведеться почекати в зоні очікування. Ідіть ліворуч та віддайте ці папери службовцю біля воріт.
— Перепрошую, пане, — промовила Ліра, — я хотіла б спитати, як ми могли зайти так далеко, коли ми не мертві? Це ж світ мертвих, чи не так?
— Це, так би мовити, чистилище перед світом мертвих. Іноді сюди помилково заходять живі, однак їм доводиться чекати в зоні очікування, поки вони не зможуть іти далі.
— А скільки треба чекати?
— До смерті.
Вілова голова пішла круговерть, але він побачив, що Ліра збирається заперечити чоловікові, і заговорив сам:
— А ви б могли пояснити, що відбувається потім? Я маю на увазі, чи ці привиди, що приходять до міста, залишаються тут назавжди?
— Звичайно, ні, — відповів службовець. — Це лише транзитний порт. Далі вони ідуть на човні.
— А куди? — поцікавився Віл.
— Цього я тобі сказати не можу, — промовив чоловік і лиховісно посміхнувся. — Будь ласка, проходьте далі, в зону очікування.
Віл узяв папери, котрі простяг їм чоловік, схопив Ліру за руку й потягнув її за собою.
За ними дуже повільно летіли бабки. Шевальє Тіаліс пояснив дітям, що комахам потрібен відпочинок, і Ліра дозволила галівесп'янам приземлитися їй на плече. Пантелеймон-леопард ревниво на них подивився, однак нічого не сказав. Вони пішли далі, минаючи жахливі нетрі та калюжі нечистот. У них за спиною до міста без жодних перешкод із боку митного поста вливався нескінченний потік духів.
— Ми повинні перетнути ту воду разом із привидами, — сказав Віл. — Можливо, люди, яких ми зустрінемо в зоні очікування, скажуть нам, як це зробити. Хай там як, не схоже, щоб ті митники були розлючені чи небезпечні. Дивно… І ці папери…
Це були звичайні клаптики паперу, вирвані з записничка, на них були написані та викреслені не зв'язані між собою слова. Усе це виглядало так, ніби тутешні митники грали в якусь гру та просто дивилися, чи послухаються їх подорожани, чи просто засміються їм в обличчя. Однак місто здавалося таким справжнім!