— Так, — підтвердив Пантелеймон, — ми залишилися єдиним цілим. Але це було так боляче, й ми так налякалися…
— Так от, — мовила Серафіна, — Віл і Ліра не літатимуть, наче відьми, та не житимуть так довго, як ми, проте завдяки своєму вчинку вони — і ви, звичайно, — в усьому іншому стали справжніми відьмами.
Обидва деймони деякий час мовчали, обмірковуючи це нове дивне знання.
— Чи це означає, що ми будемо птахами, як відьмацькі деймони? — спитав Пантелеймон.
— Виявіть трохи терпіння.
— А як Віл може бути відьмою? Я гадав, усі відьми — жінки.
— Вони з Лірою спричинили великі зрушення у всесвіті. Ми всі, навіть відьми, щодня дізнаємося про щось нове. Але одна річ залишилася незмінною: ви повинні допомагати своїм людям, підбадьорювати їх, бути для них провідниками й не чинити їм перешкод на їхньому шляху до мудрості. Саме тому ви їм потрібні.
Деймони мовчали. Серафіна повернулася до солов'я та спитала:
— Як тебе звати?
— У мене немає імені. До того, як мене відірвали від серця Віла, я не знав, що існую.
— Тоді я нарікаю тебе Кіржавою.
— Кіржава, — повторив Пантелеймон, наче куштуючи це ім'я на смак. — А що це означає?
— Незабаром ви це зрозумієте. А тепер, — повела далі Серафіна, — слухайте мене дуже уважно, тому що я збираюся сказати, що вам слід зробити.
— Ні! — несамовито вигукнула Кіржава.
Серафіна м'яко промовила:
— З твого тону я бачу, ти вже знаєш, що саме я хотіла Вам сказати.
— Ми не бажаємо цього слухати! — крикнув Пантелеймон.
— Надто рано, — сказав соловей. — Ще занадто рано! Серафіна замовкла, визнаючи, що вони мають рацію, та відчуваючи сум. Проте вона знала набагато більше, ніж деймони, і повинна була спрямувати їх до слушного рішення, атому зусиллям волі заспокоїлася.
— Де ви побували під час своїх мандрів? — спитала вона.
— У багатьох світах, — сказав Пантелеймон. — Щойно знайшовши вікно, ми проходили крізь нього. Цих вікон існує набагато більше, ніж ми гадали.
— А ви бачили…
— Так, — відповіла Кіржава, — ми були уважними та бачили, що відбувається у всесвіті.
— Ми багато чого бачили, — швидко заговорив Пантелеймон. — Бачили ангелів, розмовляли з ними, були у світі, в якому живуть маленькі люди, галівесп'яни. Там також є великі люди, і вони завжди намагаються вбити одні одних.
Деймони почали розповідати відьмі про те, що бачили, але вона добре розуміла, що вони просто намагаються відвернути її увагу. Утім, вона не заважала їм говорити — хоча б тому, що було зрозуміло, що їм дуже подобається чути голоси одне одного.
Проте зрештою вони описали все, що бачили на власні очі, і замовкли. Чути було лише невпинний ніжний шепіт листя. Потім Серафіна Пеккала промовила:
— Ви тримаєтесь удалині від Віла з Лірою, намагаючись покарати їх. Я знаю, чому ви це робите: коли я пройшла крізь північну пустелю, моя Каїса чинила так само. Проте зрештою вона повернулася до мене, адже ми все одно любили одне одного. І невдовзі Вілу з Лірою знадобиться ваша допомога в тому, що вони робитимуть далі: ви повинні розповісти їм те, що знаєте.
Пантелеймон-сова голосно гукнув, і це був звук, досі нечуваний у цьому світі. В усьому гаю та довкола нього маленьких нічних тварин, що полювали, годувалися чи спалиу гніздах і норах, пронизав новий, незабутній страх.
Серафіна Пеккала мовчки дивилася на сову, не відчуваючи нічого, крім співчуття, але потім вона подивилася на деймона Віла, солов'я на ім'я Кіржава, і відразу згадаласвою бесіду з відьмою Рутою Скаді. Та, вперше побачивши хлопця, спитала Серафіну, чи дивилася вона йому в очі, й Серафіна Пеккала відповіла їй, що не наважилася цього зробити. І тепер маленька пташка, наче жар, випромінювала невмолиму лють, і навіть Серафіна відчула укол страху.
Нарешті відлуння крику Пантелеймона згасло, і Кіржава неохоче промовила:
— Так, мабуть, ми повинні все їм розповісти.
— Ви ж їхні деймони, — тихо сказала відьма.
Поступово жорстокість зникла з очей коричневої пташини, і Серафіна Пеккала, подивившись у них, помітила там відчайдушний сум.
— Сюди пливе корабель, — повідомила Серафіна. — Я залишила його, щоб прилетіти відшукати вас. Я пройшла весь шлях із нашого світу разом із циганами, і вони прибудуть сюди за день-два.
Двоє птахів деякий час сиділи нерухомо, а потім змінили форму, ставши голубами. Серафіна вела далі:
— Це може бути останній ваш політ. Я трохи вмію зазирати в майбутнє та знаю, що ви зможете залізати навіть на дерева такої вишини, проте, гадаю, коли ваша форма зафіксується, ви будете не птахами. Передайте дітям все знання, котрим ви володієте. Я знаю, що ви четверо маєте як слід усе обміркувати, і знаю, що зрештою ви зробите слушний вибір. Але цей вибір лише ваш і більш нічий.
Деймони мовчали. Відьма взяла гілку сосни та, злетівши в повітря, почала кружляти високо над верхівками дерев. Всією своєю шкірою вона відчувала прохолоду нічного вітерцю, поколювання від світла зірок та благодатний дощик із Пилу, котрий вона ніколи не бачила на власні очі.
Потім Серафіна знову полетіла до селища й тихо увійшла до будинку Мері Мелоун. Відьма не знала про жінку нічого, за винятком хіба того, що вона прийшла з Вілового світу й відіграла дуже важливу роль у долях світу. Але незалежно від тoro, дружелюбна Мері чи ні, її все одно слід було розбудити, а для того, щоб зробити це, не налякавши жінку, можна було скористатися одним заклинанням.
Тож відьма сіла на підлогу біля голови Мері та стала дивитися на неї напівзаплющеними очима, намагаючись дихати з нею в унісон. Зрештою у неї перед очима постали тібліді постаті, які жінка бачила уві сні, і тоді Серафіна налаштувалася на них так, як гітарист налаштовує струни свого інструмента. Після цього можна було увійти в сон Мері, й коли відьма це зробила, вона звернулася до свідомості Мері як один із персонажів її сну.
Прогулюючись по чудернацькій місцевості серед заростей очеретів та електричних трансформаторів, вони повели нечутну бесіду, про яку Мері, прокинувшись, так і не згадала. Настав час Серафіні взяти ініціативу до своїх рук.
— За декілька секунд, — промовила вона, — ти прокинешся. Не лякайся, побачивши, що я поруч із тобою. Я буджу тебе в такий спосіб, аби ти знала, що тобі нічого не загрожує. А потім ми поговоримо.