Я побачив, що господиня з неї чудова: розмовляючи з нами, вона весь час краєчком ока стежила, щоб слуги не зробили якоїсь похибки, виносячи труп; коли вони прийшли із свіжими чистими рушниками, вона звеліла віднести їх назад і принести інші; а коли вони витерли підлогу й уже намірились іти, вона показала на червону плямку завбільшки як сльоза, котрої не такі гострі очі служників не помітили. Мені стало ясно, що ля Кот-Маль-Телю не вдалося зустрітися з господинею цього дому. Німі докази часто промовляють голосніше й виразніше за людську мову!
Голос феї Моргани й далі чарував слух своєю милозвучністю. Дивовижна жінка! А який у неї погляд! Під її докірливим поглядом слуги здригались і аж присідали — як ото боязкі люди присідають при спалаху блискавки. Я відчував, що і в мене починають труситися жижки. А на старого братика Урієнса жаль було дивитись: він мав зацькований вигляд і здригався ще до того, як вона встигала втупити в нього очі.
В розмові я мав необережність схвально відгукнутися про короля Артура, на мить забувши, як ця жінка ненавидить свого брата. Цієї ненароком мовленої похвали вистачило, щоб лице Моргани стало темніше від неба перед бурею.
Гукнувши сторожу, вона наказала:
— Киньте-но цих пройдисвітів до темниці!
Я похолов, бо про її темниці розповідали жахливі речі. Я розгубився й не знав, що сказати, як діяти. Зате Сенді не втратила духу. Коли воїн поклав мені руку на плече, її тоненький голосочок із спокійною впевненістю мовив:
— О, рани господні, невже тобі, бельбасе, набридло жити? Це ж, Хазяїн!
На диво вдала думка — і така проста! А втім, я знаю, чому я сам не вхопився за неї: часом мені зв’язує руки, ноги і язик невимовна скромність, і саме в цю мить я став жертвою цієї не зовсім типової вади своєї,вдачі.
Королеву враз ніби підмінили. Обличчя її проясніло, засяяло усмішкою, з уст знову полилися приязні, медоточиві слова, проте приховати свого страшного переляку вона все ж таки не змогла.
— Ні, ти тільки послухай, що меле твоя служниця! — вигукнула вона. — Можна подумати, що така прозорливиця, як я, могла пострахати переможця Мерліна не в жарт! Завдяки своїм чарам я заздалегідь знала, що ти прийдеш до нас, і впізнала тебе, тільки-но ти ввійшов. А цей маленький жарт я дозволила собі, сподіваючись заскочити тебе зненацька й змусити тебе показати своє мистецтво: мені так хотілося подивитись, як ти обдаси цих воїнів пекельним вогнем, спопелиш їх на місці, учинивши чудо, на яке сама я не здатна, але яке страшенно хотіла побачити, адже я цікава, мов дитина!
Воїни були не такі цікаві й квапливо вийшли геть, як тільки дістали дозвіл.
Розділ XVII
КОРОЛІВСЬКА УЧТА
Упевнившись, що я не гніваюсь і не ображаюся, королева, безперечно, вирішила, що їй пощастило обдурити мене. Переляк її незабаром минувся, і вона почала умовляти мене показати свою силу й убити кого-небудь, — пристала, мов реп’ях, так, що я не знав, як від неї відчепитися. На щастя, нас усіх покликали — молитись, і вона дала мені спокій. Треба сказати, що дворянство, незважаючи на свою нелюдську жорстокість, кровожерливість, пожадливість і розпусту, відзначалося глибокою, ревною побожністю. Ніщо не могло завадити йому сумлінно виконувати всі церковні приписи та відправи. Не раз доводилося мені бачити, як дворянин, заскочивши ворога зненацька, зупинявся помолитися, перш ніж перерізати йому горлянку не раз бачив, як дворянин, напавши із засідки й відправивши на той світ ворога, ішов до найближчого придорожнього розп’яття подякувати богові й лише тоді грабував труп. Поряд з такими витонченими манерами поблід навіть життєпис Бенвенуто Челліні[43], який через тисячу років сподобився святого сану. Вся британська знать разом з родинами щодня вранці та ввечері відвідувала відправи у своїх домашніх каплицях, і навіть найбільші мерзотники молилися ще разів п’ять-шість на день додатково. То була заслуга католицької церкви, — я визнаю де, хоч ніколи не належав до її друзів. Не раз я мимоволі запитував себе: "До чого докотилася б Англія, якби не було церкви?"
Після молитви ми обідали у великій бенкетній залі, освітленій сотнею ріжків з лоєм, де все відзначалося тією пишнотою, щедрістю й грубою розкішшю, яка пасує королям. У чільній частині зали, на помості, стояв стіл короля, королеви та їхнього сина, принца Увена. Від помосту через усю залу тягся стіл для гостей. На почесному місці сиділи вельможі й дорослі члени їхніх родин, що разом складали, власне, королівський двір, — усього шістдесят одна особа; а далі розміщувалися урядовці меншого рангу та їхні підлеглі; всього за столом сиділо сто вісімнадцять чоловік, а за їхніми стільцями стояло, прислуговуючи їм, стільки ж лакеїв. Тут було на що подивитися! На хорах оркестр, що складався з цимбалів, рогів, арф та інших знарядь тортур, ознаменував початок бенкету одним із перших варіантів чи, може, найпершою версією тієї нестерпної для барабанних перетинок какофонії, яка в пізніші часи дістала назву "Щастя моє — в твоїх синіх очах". Ця пісенька тоді ще була нова, і оркестр, певно, не встиг її розучити як слід. З цієї чи, може, з якоїсь іншої невідомої мені причини королева звеліла відразу після обіду повісити композитора.
Після музичного вступу священик, стоячи позад королівського стола, виголосив довгу молитву мовою, яку, очевидно, вважали за латину. Потім батальйон лакеїв зірвався з місця, забігав, заметушився — на кухню, з кухні, з тацями, без них, і велика учта почалася. Ніхто не розмовляв, жодне слово не порушувало тиші, всі зосереджено жували. Ряди щелеп розтулялись і затулялись одночасно, і цей звук нагадував глухий стугін верстатів підземної фабрики.
Шаленство стравоходів тривало півтори години, і скільки за цей час було строщено харчів, уявити собі неможливо. Від головної окраси бенкету — велетенського вепра, який так велично простягався посеред столу, — не лишилося нічого, крім кістяка, що нагадував обручі для криноліна і красномовно символізував долю інших страв.
Коли подали солодощі, почалася пиятика, а з нею й балачки. Вино та мед цмулили кухлями, чоловіки й жінки веселішали, щасливішали, ставали дедалі дотепніші й гомінкіші. Джентльмени розповідали такі анекдоти, від яких вуха в’янули, проте ніхто навіть на зашарівся, а в найпікантніших місцях регіт розлягався такий, що якби це була стайня, а не фортеця, вона б неодмінно завалилась. Дами не пасли задніх — розповідали такі історійки, від яких затулилася б хусточкою Маргарита Наваррська, а то й сама велика Єлизавета Англійська[44], але тут у хусточку не ховався ніхто, всі тільки реготали, точніше, несамовито вили. Героями майже всіх масних оповідань були священики, але це анітрохи не бентежило присутнього тут капелана, — він сміявся разом з усіма. Мало того, на прохання гостей він громовим голосом проспівав кілька куплетів, не менш сороміцьких, ніж усі співані того вечора пісні.