Трохи бентежила мене й інша обставина. Народ почав вимагати нового чуда. Воно й не дивно. Приємно, вернувшись додому з далеких мандрів, похвалитися, що ти бачив чародія, який має владу над сонцем у небі, і тим звеличити себе в очах сусідів; та ще приємніше — мати змогу сказати, що на власні очі бачив, як чародій той творив чудеса; люди тоді почнуть сходитися звідусіль, щоб подивитися на тебе самого. З тими вимогами чуда мені не давали проходу. Я знав, що має відбутися ще й затемнення місяця, — знав і число, і точний час, — але до нього було ще далеченько. Два роки. Я б дорого дав за можливість наблизити його й пустити в продаж тепер, коли на ринку такий великий попит на затемнення, і шкодував, що прибутковий товар, так би мовити, залежиться на складі й не дасть ніякого зиску. Якби затемнення можна було влаштувати, скажімо, через три-чотири тижні, я б спродав його наперед, але тепер про нього нічого було й думати, і я викинув з голови цю химерну мрію. А тут Кларенс довідався, що старий Мерлін потай баламутить народ — поширює чутки, ніби я пройдисвіт і не творю більше чудес через те, що не можу.
Треба було щось робити. Г незабаром я придумав, що саме.
Скориставшись своєю владою, я запроторив Мерліна у. в’язницю — до тієї самої камери, в якій нещодавно сидів сам. Потім, виславши герольдів із сурмами, сповістив народ, що протягом наступних двох тижнів клопотатимусь державними справами, а впоравши їх, влаштую короткий перепочинок і на дозвіллі висаджу в повітря Мерлінову вежу, накликавши на неї вогонь із небес; далі я під страхом кари забороняв пускати й слухати про мене брехливі поголоски й попереджав, що найближчим часом інших чудес, крім призначеного, чинити не збираюся, а того, хто цим не задовольниться і далі клепатиме язиком, — оберну на стару шкапу та ще й змушу попрацювати. Балачки відразу припинились.
Я втаємничив Кларенса у деякі деталі свого плану, й ми нишком узялися до роботи. Я сказав йому, що моє нове чудо потребує певної попередньої підготовки і що кожного, хто бодай словом прохопиться про неї, спостигне нагла смерть. Це зав’язало йому рота. Ми потаємно виготовили кілька бушелів першосортного пороху, а зброярі під моїм наглядом змайстрували громовідвід з добрячим мотком дроту. Стара кам’яна вежа була дуже масивна, але вже починала руйнуватися, бо її збудували ще римляни років чотириста тому. Вона милувала око своєрідною грубуватою красою, від підніжжя й до верху її, мов кольчуга, оповивав плющ. Стояла вона самотньо на горбку, за півмилї від замку, з якого її було добре видно.
Працюючи вночі, ми начинили вежу порохом — з підмурка завгрубшки не менш як п’ятнадцять футів вийняли кілька каменів, а в діри заклали порох. Протягом дванадцяти діб щоночі закладали по одному заряду. Цієї вибухівки вистачило б і на те, щоб висадити в повітря лондонський Тауер[21]. На тринадцяту ніч ми встановили громовідвід, встромивши нижній кінець його в ящик з порохом і з’єднавши дротом із зарядами в підмурку. Відколи я оголосив свій намір, люди старанно обминали вежу, але вранці чотирнадцятого дня я про всяк випадок обнародував через герольдів заборону підходити до башти ближче як на чверть милі. Герольди сповістили також, що чудо станеться протягом найближчої доби, а коли саме — я дам знати окремо: якщо це буде вдень, то вивішу на замкових баштах прапори, якщо вночі — запалю там смолоскипи.
Грози останнім часом бували досить часто, і я сподівався, що вони не підведуть мене. В разі чого, звісно, чудо можна буде відкласти на день-два, пославшись на ще незавершені державні справи; нічого страшного — народ підожде.
Як на те, день видався ясний, сонячний — чи не перший безхмарний день за три тижні. Отак воно завжди буває. Я зачинився в себе й спостерігав за погодою. Час від часу до мене забігав Кларенс і доповідав, що народ хвилюється дедалі більше і крізь бійниці видно, що глядачів весь час прибуває: на схилі під замком їх зібралося вже тьма-тьмуща. Аж ось, уже на смерку, знявся вітер і показалася хмара — саме там, де треба. Я почекав трохи, спостерігаючи, як та далека хмара більшає й чорнішає, і нарешті вирішив, що час показатися народові. Наказавши запалити смолоскипи, а також звільнити й привести Мерліна, я виждав ще чверть години, а потім вийшов на балкон. Король і всі придворні вже сиділи там і вдивлялися в темряву — туди, де стояла Мерлінова вежа. А темрява була вже непроглядна. Якусь мить я милувався на те величне видовисько — червоне полум’я смолоскипів вихоплює з пітьми постаті лицарів, їхніх дам і старовинні башти над ними…
Привели набурмосеного Мерліна. Я сказав йому:
— Ти хотів спалити мене живцем, хоч я нічим тебе не скривдив, а потім спробував підірвати мою професійну репутацію. За це я знищу твою вежу небесним вогнем. Але справедливості ради я дам тобі змогу довести, що й ти чогось вартий. Якщо ти вважаєш, що можеш розвіяти мої чари й знешкодити полум’я небесне, — будь ласка, бий по м’ячу — твоя подача!
— Авжеж, можу, ласкавий сер, і не сумнівайся — я розвію твої чари, — відповів Мерлін.
Він накреслив на кам’яній підлозі уявне коло, а посередині його підпалив пучку якогось порошку; над порошком знялася хмарка пахучого диму, і всі відсахнулись, почали кривитись, хреститися. Далі Мерлін щось забубонів і замахав руками. Він махав руками чимраз швидше, вони крутилися, мов крила вітряка, і незабаром старий довів себе до нестями. А буря тим часом наблизилась, пориви вітру роздмухували полум’я смолоскипів, розхитували тіні; ось заляпотіли перші великі краплини дощу, і в чорній темряві спалахнули блискавки. Мій громовідвід мав от-от спрацювати, зволікати далі не можна було. Тож я сказав:
— Я дав тобі досить часу, не заважав тобі робити все, що ти хочеш. Та всі вже бачать, що чари твої нічого не варті. А тепер моя черга.
Я тричі змахнув руками, і розлігся оглушливий вибух; стара вежа злетіла в повітря, неначе підкинута раптовим виверженням вулкана, що вогнем своїм обернув ніч на день і о’світив величезний простір, укритий розпластаними тілами нажаханих людей. Ще цілий тиждень по тому йшов дощ з піску та щебеню. Такі принаймні були чутки, можливо, трохи перебільшені.