Тільки.-но сів гість до столу, як пішла веремія в нашій хаті! Батько коло нього крутиться, мати раз у раз з кімнати на кухню бігає, а я то оселедця скубу, то огірки солоні матері з бочки виймаю, то тріски колю, бо батько необачно запропонував гостеві яєчню, а той не посоромився згодитись. Тільки й передихнув я, коли трохи впоїли його; чую — сопе та уминає, сопе та уминає... А мені аж сльози котяться — такий жаль-досада! А мати все його маснень-ко припрошує:
— Призволяйтесь, чим бог послав! Уже вибачайте нам — ми по спромозі: як кажуть,— що хата має, тим і приймає... А може ж, випили б іще? Будьте ласкаві!..— Майстра, видати, пройняло, бо він уже не мугикав, а сказав:
— Та наче й уконтентувався вже; хіба оце пивця б — саме враз!
В кімнаті раптом замовкли. Мати метнулася на кухню й у розпачі кликала з порога на мигах батька. Що робити? Високий гість забажав пива, а його в хаті чортма! Стурбований батько прибіг на кухню і похапцем витрусив з вигорнутої кишені останні гроші. Похитав головою і сунув мені кілька мідяків:
— Спиридоне, збігай швидко по пиво! Дві пляшки! Та гляди мені — одна нога там, а друга тут!
Я спочатку аж не повірив. Не інакше, як сам бог напустив майстра зажадати щё й пива. Це ж дорогою до крамнички я зможу глянути й на ялинку! Я зірвався з місця, схопив на бігу шапку й, не одягаючи пальтечка,— мерщій на вулицю. Мені кортіло одразу кинутись до Ханенкових вікон, але я розмислив, що краще, мабуть, спочатку купити пиво, щоб, бува, не зачинили крамнички, а тоді вже досхочу дивитись на ялинку. Про те, щоб поспішати задовольнити майстрову спрагу,— мені й на думці не було. Тут — ялинка й "хлопушки", а з пивом підожде! Я й незчувся, як добіг до крамнички, взяв пляшки й щодуху назад. Надворі був добрячий мороз, а я, дарма що був у самій тільки сорочці, без пальта, аж зіпрів. Ось і Ханенкові вікна. Чути, як у домі грають на роялі щось веселеньке, наче польку, і дітвора щебече. Та, на біду, вікна приморозило й через лапасті лисиці на шибках нічого не видно. Тільки вгорі шибки ясні й крізь них бачу стелю з візерунками. Та нащо мені стеля, коли мені ялинку треба. Озирнувся навкруги, а коло залізної огорожі перед домом дерево стоїть. Я, не довго думаючи,— на нього. Не раз улітку по горобині яйця доводилося видиратись і не на такі ще дерева, то тепер придалася мені та практика, сказать. Пляшки — в кишені, раз-раз та й угорі вже. Відціля все видати: і дітвору, що в якихось паперових іданочках кружляла навколо ялинки, і саму ялинку з Гасвіч^цїГми свічками, й) "хлопушки" на ній. Очі мої розбіглися, не знаю, на що й дивитись. Коли це підходить збоку до ялинки старший панич Ханенків, чиркнув мірника, підпалив щось, і відтіля як посиплються в різні боки зірочки, та як замиготять! Я аж рота роззявив, а панич ходить, як чаклун, усміхається і все собі підпалює... Дивлюсь, і там, і там палахкотить та зірочками кидає. По всій ялинці! Ну, чисто тобі, як на малюнку, а то й у казці... Дивлюсь, далі панич на стільця став, простягнув руку й дістає відкілясь з ялинки саму що не є здоровенну "хлопушку". Такої я і на вітринах ніколи не бачив. Узяв він її за обидва кінці, смикнув за щось там усередині й... Отут я і стерявся. Забув і про пляшки, й про все на світі. Кинувся вперед, щоб не пропустити нічого, як він ту "хлопушку" розкриватиме, коли це — брязь підо мною щось, потім ще раз — брязь!.. Оглянувся і завмер: та це ж у мене пляшки з пивом вислизнули і впали! Чи не вони то й забряжчали долі? Вирячив я очі, щоб роздивитись, бо після світла погано було видно, бачу — наче щось чорніє на снігу. Я сплигнув з дерева. Матінко моя рідна, так воно і є! І треба ж було впасти тим пляшкам не просто на сніг, а об залізну огорожу вдаритись! Та хоч би вже одна, а то обидві. Ну, як тепер додому вертатися? Немилі мені стали враз і ялинка, і "хлопушки", і весь світ наче затьмарився, бо знаю, буде мені вдома непереливки. Та нічого не вдієш,— почвалав до нашого двору. І боязко вертатись, а йду. Мов на шибеницю в петлю лізу. Думка тільки, як би його відтягти розплату, і через те ще повільніше човгаю. Підходжу до дому й уявляю собі, як там майстер з котячими вусами здивовано очима лупає, мовляв,— а де ж пиво? Уявляю, як і батько спересердя казиться: послав щеня по пиво, та тільки його й бачили! Стривай же!..
Ось і двері наші, та тільки мені страшно на них і глянути, не те що відчинити... Мороз на ніч бере, припікає. Стою я під дверима в самій сорочці, скулився весь, тремчу, як цуцик... Не знаю, скільки я отак стояв — почав уже клякнути й на сон мене ніби хилить — аж раптом одчинилися двері, й з них повагом вийшов одягнутий майстер, а за ним, уклоняючись та перепрошуючи, висунулись і батько з матір'ю:
— Ось і обормот ваш! — сказав здивовано майстер, та батько вже вискочив наперед:
— Пиво де? Я мовчу.
— Де? — пошепки, аж захлинаючись від гніву, визвірився він на мене і схопив за плече.
— Роз...роз-бив...— не сміючи звести очі, ледве чутно проказав я.
— Мн-да... Виходить, значить, по усах потекло, а в рот не попало,— в'їдливо всміхнувся майстер і, ледве кивнувши головою, подався з двору. Це ще більше розлютило батька, він згріб мене за карк і — сам не при собі — потяг до хати.
— Розбив — кажеш? Так, що й черепків нема? Добре навчився брехати, синку!..
Задихаючись, він рвучко зняв з своїх штанів ременя.4 Я мовчав. Що вже там виправдовуватись, коли винен, та й однаково не одвернути кари! Але того, що випало мені,— і я не сподівався... Не пам'ятаю, як опинився на ліжку, як і коли заснув... Чи не тієї ж ночі й запалення легенів у мене почалося,— не минулось стояння на морозі!.. Два тижні вивалявся я тоді в ліжку і як ото дуба не дав — і сам не розумію.
Спиридон Харитонович зітхнув і нахилився до свого улюбленця:
— Отака, Федьку, була в твого діда ялинка, отакі й "хлопушки"!.. А ти коверзуєш: "Не ту ялинку хочу, а оту; не з зайцями, а з лебедями!.."
Старий докірливо подивився на малого і знову, немов згадавши щось, повернувся до дорослих:
— І скажіть же: кожного року, бувало, читаєш у газетах на різдво оповідання про бідного хлопчика, що знадвору крізь вікно зазирає на ялинку багатіїв, а нікому — ні міській думі чи там земству, скажімо,— і в голову не стукнуло, хоч би одну ялинку поставити на вулиці для бідняцької дітвори! Куди там! Звісно,— капітал, а це вже діло серйозне...