Музику, яка лунала з вітальні, я не впізнав.
Вона була трохи схожа на німецьку електронну поп-групу "Kraftwerk" і трохи на пластинку з дивними звуками, яку мені подарували на останній день народження. Хоча ця музика мала ритм, і шестеро дівчат у кімнаті повільно рухалися в такт, та я дивився лише на Стеллу. Вона сяяла.
Вік протиснувся повз мене до кімнати. У нього в руці була банка світлого пива. "На кухні є випивка", — сказав він мені. Він походив навколо Стслли і заговорив з нею. Через музику я не чув, про що вони розмовляли, але знав, що мені немає місця в цій розмові.
Я не любив пиво. Тоді не любив. Я пішов на кухню подивитися, чи є там щось, чого б мені хотілося випити. На кухонному столі стояла пляшка кока-коли, і я налив собі повну склянку й не зважився сказати бодай слово двом дівчатам, які розмовляли на тьмяно освітленій кухні. Вони були жвавими і напрочуд милими. В обох була дуже темна шкіра, блискуче волосся і одяг, як у кінозірок. Вони розмовляли з акцентом, і обидві були мені чужі.
Я пішов далі з колою в руці.
Будинок був більшим, ніж здавалося зовні, просторішим і складнішим, ніж стандартний триповерховий будинок, який я уявляв. У кімнатах була напівтемрява, я взагалі сумніваюся, чи в будинку були лампи більше ніж на 40 ват. І в кожній кімнаті, в яку я заходив, були люди, наскільки я пам'ятаю — лише дівчата. На другий поверх я не пішов.
В оранжереї була лише одна дівчина. Її волосся було прекрасним, білим, довгим і прямим. Вона сиділа за скляним столиком, склавши руки в замок і вдивлялася в сутінки. Здавалося, їй сумно.
— Ти не проти, якщо я тут присяду? — запитав я, вказуючи чашкою на місце поруч.
Дівчина похитала головою і знизала плечима, показуючи, що їй байдуже. Я сів.
Вік пройшов повз двері оранжереї. Він розмовляв зі Стеллою, але глянув на мене.
Я сидів за столом, водночас засоромлений і сповнений надій. Вік зімітував рукою розмову. Говори. Правильно.
— Ти звідси? — запитав я дівчину.
Вона похитала головою. На ній був декольтований сріблястий топ, і я намагався не витріщатися на її принадні форми.
Я запитав:
— Як тебе звуть? Я Енн.
— Вейнина Вейн, — чи щось схоже на це промовила вона. — Я друга.
— Ти ба. Дивне ім'я.
Вона глянула на мене своїми великими ясними очима.
— Це означає, що моя прародителька також була Вейн. І я зобов'язана звітувати перед нею. Я не можу народжувати.
— Он воно що. Але для цього все одно ще зарано, ні?
Вона розчепила руки, піднесла їх над столом і розчепірила пальці.
— Бачиш?
Мізинець її лівої руки був кривим і роздвоювався на кінці. Невеличкий дефект.
— Коли мене закінчили, потрібно було прийняти рішення: буде мене збережено чи знищено. Мені пощастило. Зараз я подорожую, тоді як мої досконаліші сестри перебувають вдома в гомеостазі. Скоро я маю повернутися до Вейн і розповісти їй про все, що я бачила. Всі мої враження від вашого місця.
— Я насправді не живу в Кройдоні, — сказав я. — Я не звідси.
Я поцікавився, чи вона американка. Я уявлення не мав, про що вона говорить.
— Як ти кажеш, — погодилася вона, — жоден з нас не звідси.
Вона сховала ліву руку з шістьма пальцями під правою.
— Я чекала, що ваше місце буде більшим, чистішим і кольоровішим. Але все одно, воно — перлина.
Вона позіхнула, на мить прикривши рота правою рукою й одразу поклавши її на місце.
— Я знудилась від подорожей і часом хочу, щоб це скінчилося. В Ріо на карнавалі я побачила їх на мосту, золотистих і високих з комашиними очима й крилами і, піднесена, побігла привітатися з ними, але раптом побачила, що це лише люди в костюмах. Я запитала в Хола Колт: "Чому вони так намагаються бути схожими на нас?" І Хола Колт відповіла: "Бо вони ненавидять себе, свій колір, всі відтінки рожевого й коричневого і те, що вони такі маленькі". Ось що я пережила, навіть я, а я не доросла. Це наче світ дітей або підлітків".
Тоді вона усміхнулась і сказала:
— Добре, що ніхто з них не міг бачити Хола Колт.
— Мм, — сказав я, — не хочеш потанцювати?
Вона одразу ж похитала головою.
— Це не дозволено, — сказала вона. — Я не маю права робити нічого, що може зашкодити мені. Бо я власність Вейн.
— Може, тоді ти хочеш щось випити?
— Води, — сказала вона.
І пішов на кухню, налив собі ще коли й чашку води з-під крана. З кухні — знов до передпокою, а звідти до оранжереї, але вона була порожня.
Я подумав, чи не пішла дівчина до вбиральні, й чи не передумає вона щодо танців. Я заглянув до вітальні, де танцювали. Там стало тісніше. Більше дівчат танцювало, і з ними було кілька хлопців, яких я не знав. Вони здавалися на кілька років старшими від нас з Віком. Дівчата і хлопці зберігали дистанцію, але Вік тримав Стеллу за руку, поки вони танцювали, а коли пісня скінчилась, він обійняв її звично, ніби свою власність, аби впевнитися, що ніхто інший не втрутиться.
Я подумав, чи дівчина, з якою я розмовляв в оранжереї, не пішла нагору, бо не зустрів її на першому поверсі.
Я зайшов до вітальні, що була навпроти кімнати, де танцювали, і сів на диван. Там уже сиділа дівчина. У неї було темне коротко стрижене волосся, що стирчало в різні боки. Вона поводилася нервово.
"Говори", — подумав я.
— Мм, у мене зайва чашка води, — сказав я, — хочеш?
Вона кивнула і простягнула руку за чашкою, надзвичайно обережно, ніби не звикла браги речі, наче вона не довіряла власним очам і рукам.
— Мені подобається бути туристкою, — сказала вона і невпевнено усміхнулась. У неї була щілина між двома передніми зубами. Воду з-під крана вона пила помалу, як дорослі п'ють хороше вино.
— Останнього разу ми були на сонці й плавали у вогняних басейнах з китами. Ми чули їхні історії й тремтіли від холоду, коли виходили назовні. Потім пливли глибше, де спека оживляла і заспокоювача нас. Я хотіла повернутися. Цього разу я хотіла повернутися. Було ще так багато, чого я не бачила. А замість цього ми прийшли у ваш світ. Тобі це подобається?
— Подобається що?
Вона обвела рукою кімнату — диван, крісло, занавіски й вимкнений газовий камін.
— Думаю, все гаразд.
— Я сказала їм, що не хочу відвідувати світ, — промовила вона. — Але це не справило враження на мого батька-вчителя. "Ти маєш багато чому навчитися", — сказав він. Я відповіла: "Я можу навчитися ще багато чому на сонці знову. Чи в глибинах. Джесса плете сіті між галактиками. Я теж хочу це робити". Але нічого не можна було вдіяти, і я прийшла у світ. Батько-вчитель поглинув мене, і я опинилася тут, втілена у вмираючому шматку м'яса, що висить на кальцієвому каркасі. Коли я опинилася в тілі, то відчула процеси всередині мене: тремтіння, пульсацію і хлюпання. Це був мій перший досвід пропускання повітря крізь рот з одночасною вібрацією голосових зв'язок. І я казала батькові-вчителю, що краще б я померла, бо він визнавав смерть за єдиний спосіб піти зі світу.