А на другий день альпіністи зібралися й вирішили гуртом завадити нам виступити в похід. Вони нацькували на нас хазяїна готелю, вмовляли й так і сяк матусю і на всі заставки паплюжили двох моїх провідників. А хазяїнів брат навіть виявився затятим ворогом моїх людей.
— Два роки тому, — повідомив він, — вони загубили тут одного чоловіка.
— Добре, хоч не двох! — кинув я.
Мій жарт збив його з пантелику й застряг у нього в голові, як риб’яча кістка в горлі, — англійський гумор до цього чоловіка просто не доходив.
Тоді прибіг отой шолудивий і заходився перебирати наше спорядження. І все питає: "А це ви взяли?.. А це?.."
— Принаймні про дві речі ми не забули, — заявив я, безсоромно розглядаючи його ніс. — Про вуалетку й вазелін.
Ще й тепер пригадую, як ми виступали в похід. Десь за футів двісті над нами було міжгір’я, а сам готель з його вивіскою та вікнами, — він стояв на широченному голому плоскогір’ї, від якого нам було на добру тисячу футів ближче до західного відрога гірського масиву, — вимальовувався на тлі горбкуватої, помережаної зеленими прожилками скелі, вкритої тут і там латками снігу й темними смужками рододендронів. Перед нами бігла, звиваючись між валунами, дорога — то вниз, до камінців, викладених через гірський потік, то вгору, на його другий бік, до льодовика Магенруе, звідки ми мали піднятися на скелі ліворуч, а тоді піти по глетчеру до виступів на прямовисному західному схилі.
Пора була рання, сонце ще тільки сходило, і далина перед нами була повита холодним блакитним серпанком. Усі мешканці готелю повилазили з ліжок, щоб подивитись на це видовище, і тепер стояли мовчазним гуртом (дехто тільки сяк-так прикривши тіло, аж непристойної) і спостерігали наш вихід. Останні слова, які долетіли до мене, були:
— Нічого в них не вийде, вони вернуться!
— Звичайно, ми повернемось! — гукнув я. — Можете за нас не хвилюватися!
І ми вирушили в дорогу — спокійно, неквапно, спершу через гірський потік, а тоді все вгору й угору до засніжених схилів і льодовикових виступів Піка Смерті. Пригадую, якийсь час ми йшли й мовчали, а потім раптово, коли все довкола заіскрилося в промінні вранішнього сонця, розмова ніби відтанула й полилася струмком.
Серед наших речей було кілька таких, котрих я не хотів показувати моїм колегам-альпіністам, і тому не став пояснювати, навіщо найняв п’ятьох носіїв, хоч багажу було менше, ніж на трьох. Та коли ми підійшли до глетчера, я вирішив трохи відкрити свої карти й дістав міцний мотузяний гамак. Ми поклали в нього матусю, добре закутали її пледом і обмотали його кількома стрічками. Потім стали вервечкою і зв’язалися вірьовкою: я — передостанній, попереду і позад мене провідники, а посередині матуся — її несли двоє носіїв. Я пропустив альпеншток крізь дві дірки, зроблені під ранцем у плечах куртки, й завдяки цьому моя постать стала схожою на літеру "Т". І тепер, коли я падав у льодовикову розколину, — а я рідко яку з них пропускав, — то застрягав у ній і легко вибирався нагору, щойно натягувалась вірьовка. Одне слово, коли не брати до уваги кількох несподіваних посмиків, які так потішили мою матусю, то поки що все йшло гладенько.
І ось ми вже на другому березі, перед нами гірський схил, і долати його треба з розумом. Звідси нам треба було дертися по виступах, які нам подарувала природа. І тут моя матуся виявилась просто знахідкою. Ми перекинули її через широченну ущелину — одну з тих, які відділяють скелю від глетчера (не пригадую вже, як їх називають по-науковому), — розпакували, і тепер, коли підходили до наступного виступу, два мої провідники брали її і вмить закидали на нього — добре, що матуся була як пір’їнка. Потім вона подавала звідти ногу першому з нас, а той хапався за неї і підтягався нагору. Матуся щоразу казала, що ми відірвемо їй ногу; ми обоє до упаду реготали, і вся група мусила спинятися й чекати, поки ми вгамуємось.
А загалом це був досить стомливий відтинок нашого маршруту, й аж через добрих дві години ми дісталися на самісінький гребінь гори.
— Вниз іти буде важче, — попередив нас старший провідник.
Я вперше озирнувся назад, і в мене, сказати по щирості, запаморочилась голова. Переді мною лежав льодовик, нібито й не дуже великий, але між ним і скелями зяяло чорне провалля!
Якийсь час ми підіймалися скелястим хребтом спокійно, без пригод. Правда, розбурчався один із носіїв — йому попав у ногу камінець, що спорснув з-під мене.
— Воєнний інцидент! — пожартував я, але йому, видно, було не до жартів, і хоча другий камінець із-під моїх ніг у нього й не поцілив, він уже просто заголосив.
Однак я не зрозумів з його голосіння жодного слова, хоч він був певен, що висловлюється по-німецькому.
— Він каже, що ти міг його вбити, — пояснила мені матуся.
— "Люди кажуть... Що ж, хай кажуть!.." — продекламував я у відповідь.
Я запропонував відпочити й підкріпитися, але старший провідник мою ідею відкинув. Мовляв, ми вже й так згаяли силу часу, а спускатися другим схилом у сонячну погоду небезпечно — може статися сніговий обвал. І ми пішли далі. Коли завертали на другий бік гори, я озирнувся й глянув на наш готель — він скидався звідси на цятку неправильної форми — ще й показав чи то ніс, чи то дулю тим, хто міг дивитися на нас ізнизу в підзорну трубу.
І все ж таки сніговий обвал ми спричинили. Провідник, котрий ішов позаду, заходився на повен голос проказувати молитви, хоч на нас самих упало всього-на-всього кілька снігових грудок. Основна маса лавини шугонула за кілька ярдів збоку. Ми в ту мить стояли на виступі вище від неї, а доти й потім просувалися по східцях, що їх вирубував у льоду передній провідник і вирівнювали носії. Сніговий обвал, треба сказати, найдужче вражає своїми провісниками: вгорі раптом здіймається страшенний гуркіт, що моторошним гулом відлунює в синіх глибинах урвищ, а коли снігова верства починає сповзати, ефект уже вочевидь не той — летять собі брили завбільшки майже на людський зріст, та й годі.
— Живі? — запитав провідник.
— І навіть веселі! — відгукнувся я.
— Любий, — озвалась матуся, — сподіваюся, тут не дуже небезпечно?
— Не більше, ніж на Трафальгар-сквер, — відповів я. — Ану, матусю, гоп!