Та за кілька хвиль у ній заворушилися інші ряди думок.
— Адже ся риба варта щонайменше п’ятку!* — буркнув він.— Е, що п’ятку! Ну-ко, піди хто та злови таку головатицю! Адже іншим часом і десятку дай, то не дістанеш. Ніяк не дістанеш!
І він узяв рибу на руки, як дитину, і поколисав її, бажаючи зміркувати її вагу.
— За доброго підсвинка важить! Е, що, за річного, годованого! То собі рибка! От би Гарасим Попівчуків поцмокав, якби побачив! І хто знає, чи не його то здобич? Там із гори видно було якихось з лучиною — певно, він іще з яким до спілки вибралися та й на таку головатицю наскочили, а тепер стоять на березі, та чухаються в потилиці, та охкають, що таке диво випустили! А ба! Так, видно, судилося! Не їх мала бути риба, лише моя. Недаром кажуть: не того риба, хто дзьобне, а того, у кого вона в дзьобні*.
Тільки тепер мигнуло в голові Юри нове питання: що властиво робити йому з сею рибою? Адже ж не для себе він уловив її, не на те, щоб її з’їв він сам, і Василь, і його жінка, й діти. Про се Юра ані не думав. Очевидно, треба продати її. Але кому? Занести завтра до Жаб’я? Ге-ге! Нехай би но здибали його жандарі та побачили рибу, та ще й скалічену вістю! Мався би він пишно! І рибу би взяли, ще й його би на пару діб до арешту запакували! А може, понести до панотця? І се не погано. Але панотець — ми вже знаємо, який він. Скаже: "Добре, занеси там до кухні, ми вже порахуємося". І що буде? Рибу з’їсть, а потому колись, як йому схочеться, дасть дурному гуцулові банку-дві, а найбільше три. "Ні, панотчику! Моєї головатиці ви не побачите на очі! До Мошка занесу!"
І тут нараз урвалося пасмо його думок. Він став, мов остовпілий. Коли його думка ненароком наскочила на Мошка, йому нараз пригадалося все-все, що було так недавно, а тепер, аж до отсеї хвилі, раптом немов зовсім щезло, розплилося. Адже він ішов до нього? Господи! Адже він ішов з певним, непохитним наміром! Де той намір? Що з ним сталося? Юра мацнув себе лівою рукою по мокрій правій, по тім місці, де у нього недавно була сокира — ого! Сокири не було ані сліду! Юра аж руками об поли вдарився. "Ах, сокира там, у ріці! Впала тоді, коли я ловив головатицю. Гов, треба піти та пошукати ЇЇ".
Він поступив кілька кроків до Черемошу і зупинився. Сива мряка з-над водяного дзеркала щезла вже зовсім. Небо затемнілося, покрилося хмарою. Під її темною паломою Черемош виглядав чорний, мов грізне, розбулькотане смоляне озеро. Не видно було ні броду, ні кашиці, ні закруту, лише широку, чорну пасмугу, з якої йшов глухий клекіт. Шукати броду, а на броді сокири в такій темряві нe було що й думати. Юра затремтів, зупинився і пробував свердлувати очима темне озеро, та надарма.
І знов нова думка шибнула йому в голові. Пощо йому тепер сокири? Аби йти до шинку і зарубати Мошка? А хто ж тоді купить у мене головатицю і заплатить за неї десятку? О, так, Мошко певно заплатить. Він має способи, має знайомих панів, що від них дістане ще більше. Йому жандарі нічого не скажуть. Гайда до Мошка!
І Юра вернув назад, на те місце, де, все ще підкидаючись, на муравнику лежала головатиця. Він намацав її, вирвав із її хребта вість і, відломивши держално, сховав залізні зубці в свою дзьобню, а потім, знявши з себе сардак і обвинувши ним рибу, подався до шинку.
III
Ай-ай-ай! Тото клопотів зійшлось сього вечора на Мошкову голову! Вчора, вернувши з Косова, де виграв свою справу з Юрою, застав першу новину, що його годованець Пилип’юк умер. Се би ще байка, але Пилип’юкові "роди", сердиті на Мошка за те, що мав забрати Пилип’юкове поле й полонину, по всім селі трубили, мов у дзвони дзвонили, що Пилип’юк умер не своєю смертю, що Мошко отруїв його. Вже побігли гінці з тим доносом до Жаб’я й до Косова, вже з Жаб’я були коло трупа жандарі, розпитували та розвідували по селі та веліли не ховати покійника, дожидати судово-лікарської комісії. Мошко зі свойого обов’язку кинувся було до хати, де лежав мрець, хотів робити порядки, що слід для похорону, але де тобі! Прогнали його, ще добре, що не побили. Даремно він клявся та присягався, що в отруєнні Пилип’юка чує себе невинуватим, що зовсім спокійно жде комісії, не боїться слідства... Його запевнення приймали наругою, криками та прокляттями. Мошко пішов до священика, згодив у нього похорон, просив поховати покійника з найбільшою парадою і заплатив, що слід. Додав іще п’ятку на поминки та сорокоусти і просив священика, аби своїм словом успокоював нарід: нехай не вірять пустим байкам про отруєння Пилип’юка, нехай спокійно ждуть комісії, яка викаже найліпше Мошкову невинність.
Своєю дорогою, думка про комісію зовсім не потішала Мошка. Певна річ, виразної, явної отрути Пилип’юкові він не давав і щодо сього був безпечний. Але горілка, якою щедро угощав свойого годованця — по думці зробленого з ним контракту,— була трошечки підправлена... трошечки, а чим, се вже його шинкарський секрет. Щоб комісія, щоб старий жаб’ївський доктор наскочив на слід того секрету і щоб навіть той секрет був безпосередньою причиною смерті старого Пилип’юка, се видавалось йому неправдоподібним. А все-таки хто знає? При тім його лякала інша річ, далеко страшніша. Ану ж хтось із Пилип’юкових свояків, що за життя старого не дбали за нього, а тепер так побиваються його смертю,— ану ж хтось із них навмисно задав йому отрути, щоб увалити Мошка в біду! Самі отруїли його і самі наробили репету. Хто розголосив, той розпоросив! Мошка проймав циганський піт при такій думці. Адже, не дай, боже, якби се оказалося правдою, то його положення може бути страшенне. Він один заходився з Пилип’юком, годував і поїв його, він один мав інтерес у його смерті, він запевняв прилюдно, що Пилип’юк не отруєний, а тепер на тобі! Нема й балакання, що його зараз арештують. І се ще буде найліпше, бо якби його не арештували, то Пилип’юкові свояки самі уб’ють його, коли не вдень, під час похорону, то зараз першої ночі. А потім слідство, шукання, допити — і в’язниця, в’язниця, в’язниця! А що таке слідство в гуцульських горах против жида, на якого кождий має щось на пеньку, де з тисячі суперечних та недокладних зізнань і сам чорт не добуде правди і де на кожду сплетню, на кожду нісенітницю можна знайти десять свідків, у яких при добрім заході вмовиш, що захочеш, і які потім готові заприсягти, що все се бачили на власні очі,— ой, Мошко знав се дуже добре! Адже й сам він не раз мочав пальці в таких справах, помагав заплутувати найпростіші справи, щоб і чорт у них не знайшов ладу, працював щиро над тим, щоб цісарське правосуддя зводити на манівці. А що, як тепер йому доведеться спійматись у ті самі сильця! Пилип’юкові свояки багаті, не пожалують кошту та й заходу, щоб обмотати, обчорнити, обвинуватити його. Певна річ, і він не одинокий на світі, і за ним, на його користь піде в рух машина — велика, довгорука машина жидівського кагалу. Що-як-що, а вже пропасти йому не дадуть. Про те щоб він міг бути засуджений, нема чого й думати. В крайнім разі, коли б усе складалося на його некористь, в остатній хвилі всі акти пропадуть із канцелярії, як се вже не раз бувало в подібних випадках, а тоді, по довгих місяцях, розпочинай усе слідство наново! Ну, так, але до того часу ти, Мошку, сиди в криміналі! Ай-ай-ай! Скільки біди, скільки клопоту! Чи не ліпше зібратися зараз та тікати? За одну ніч можна перехопитися через Чорногору — Мошко знає полонинські стежки — і бути на Угорщині. А там безпечно можна переждати часи першого заколоту. А там проясниться, видно буде, чи можна вернути спокійно, чи, може, й зовсім перенестися туди, шукати за горами нового осідку, нового поля діяльності.