Як я вмер

Страница 2 из 5

Гринченко Борис

Нове чудове почування —

До краю рідного кохання

Прокинулось, і за думками

Не спав він довгими ночами, —

то редакція, виправляючи "нарічє українське, щоби стих був в язиці руськім", містила:

Чудне новеє почуванє —

До вітчини любов-коханє

Прокинулось, і за думками

Не спав він довгими ночами,

а друкарня додавала в останньому рядку дві манюсінькі помилки, і тоді виходило:

Чудне новеє почуванє —

До вітчини любов-коханє

Прокинулось, і за думками

Не став він довгими ногами.

Не ліпше було й тоді, коли, добувши врешті право друкувати свою покалічену червоним чорнилом поему на Вкраїні Наддніпрянській, автор оддавав за неї в друкарню останні двадцять карбованців. І які марні були його надії не то на літературну славу, а навіть і на те, щоб вернулися ті легковажно відняті в сім'ї гроші, — про те знали тільки миші, добрі українські миші, що завсігди берегли рідних авторів од сорому признатися, що їх книги лежать у сховищу цілі!..

І от тепер — подумайте лиш!

Я, харпак, злиденний писарчук у курній канцелярії, якого так часто зневажало "начальство", який хоч і раював іноді, списуючи свої думи й мрії, але мав яку сотню читачів і ціле море байдужості, а часом і зневаги до своїх творів, я — пишний поет! Чи це ж не чудасія?!

Очі знову несподівано зустрілися з початком некролога: "Нова несподівана смерть. Умер..." Чорт віть що, яка нісенітниця! І як це могло статися? Піду до Савенка розпитаюся.

Савенко був мій товариш, — ми колись служили в одній канцелярії, тільки що він згодом перейшов на ліпшу посаду до земства, а я лишився там, де й був. Він завідував господарським бюро, що мало продавати селянам усяке добре насіння та деяке хліборобське знаряддя, мав там собі й квартиру і небагато роботи, — жити добре було. Я любив його за веселу, жваву, хоч і легковажну й легкодумну вдачу, і як жив у городі, то ми часто бачились і один одному ставали в пригоді.

Дак ото ж піду зараз до його. А втім... Зараз же можу зустріти в бюро людей, а раз — що при людях не хочу з їм про це говорити, а друге — я ж умер, то можу такого дурня з самого себе зробити серед зовсім чужих людей, що й годі! Піду ліпше ввечері, як споночіє і як Савенко сам буде. А поки буду мертвий. Це у всякому разі цікаво, хоча й не визволяє від почування, цілком суперечного такому становищу, також і становищу моєї кишені: почування, що я хочу їсти. Витяг калиточку, порахував, скільки мені треба буде на білет до В. і таке інше, і виразно побачив, що мій голод має право виявлятися тільки на двадцять копійок. З їми пішов до дешевої їдальні, звідти до великого міського саду. Там заліз у гущавину й читав до вечора...

II

По вулицях уже скрізь посвітилися ліхтарі, як я зайшов у двір господарського земського бюро. Двері до Савенкової квартири були незамкнені, і я ввійшов у темний передпокій, нікого не стрівши.

— Хто там? — озвався Савенко з своєї світлиці.

— Я.

— Хто — я?

Чую, як він устає, йде. Ввіходить, держачи в руках свічник із свічкою, саме тоді, як я у темному кутку скидаю з себе пальто.

— Ти сам? — питаюся.

— Сам, — одповідає він, — але ж...

Чути щось непевне у його в голосі. Піднімає вгору свічку, силкується дужче мене освітити.

Я виступаю з темряви і простягаю до його руку.

— Але ж, — одказую, — здоров!

Якби ви бачили, як він зблід, як затремтіло в його це чисте виголене підборіддя, як він подався назад!.. Як широко-широко глянули його злякані очі, а рука з свічкою так трусилася, що світло аж ходором ходило.

— Чого ж ти не хочеш зо мною здоровкатися?

Він роззявляє рота, хоче щось сказати, але чути тільки, як цокотять йому зуби. Врешті вихоплюється йому з уст якийсь згук, щось от як: ва-ва-ва-ва...

Так бояться люди смерті, так бояться того, що зв'язує цей світ з тим — невідомим нікому світом!..

Чого ж він тремтить? Він, раціоналіст, що не вірить ні в яке тогосвітнє життя!

Але мені стає його жалко.

— Дурню! — кажу. — Невже ти думаєш, що я справді вмер? Хіба брехливі некрологи мають силу вбивати хоч би й хвору людину?

Я хапаю його за руку. Він силкується вирвати її в мене, але я не пускаю.

— Я не мрець холодний, — дивись, які теплі в мене руки! Чого ти сахаєшся мене?

Потроху він очунює, починає розуміти. Ми йдемо до його в хату, сідаємо. Його чепурне, з тонкими рисами, обличчя ще нервово-неспокійне, а біла викохана рука з довгими пальцями ще тремтить ледве помітно, закручуючи русяві м'які вуса.

— Розкажи ж мені врешті, як це сталося? — каже він.

— Що?

— Та що ти... що тебе...

— Що мене на той світ ординовано? Але ж про це більш ви, ніж я, мусите знати, бо я був не на тому світі, а тільки на селі і сьогодні звідти приїхав. Розказуй ліпше ти, як це все сталося!

Він починає розказувати, і виходить дуже просто й дуже незрозуміло. У "Щоденному слові" прочитав він мій некролог. Уражений кинувся до редакції і звідти довідався, що некролога прислав Семен Лучківський, наш знайомий, просто з свого хутора, де він завсігди жив улітку. Савенко зараз же до його написав, але відповіді досі немає. Чи Лучківський вигадав такий недотепний жарт, щоб піддурити людей, чи його самого одурено, — Савенко не знав.

Враз він ударив себе по голові.

— Чого ти?

— Якби ти знав, що в мене має сьогодні бути!..

І зареготався. Я ще ніколи не бачив, щоб він так реготався, — так і заливається! Упав на канапу, та аж качається, аж криком кричить.

— Чи ти, — кажу, — не здурів?

— Ой!.. Ой!.. Ой!.. — репетує, — ха-ха-ха!.. І ти здурієш... як я тобі... ха-ха-ха!.. щось скажу!..

— Кажи!

Де там! Регоче й регоче, — слова не вимовить.

— Чи ти панночка з істериками? Годі!

Удовольнившися врешті з реготу, тільки сльози втирає та каже:

— А чи ти знаєш, що в мене сьогодні вечір з гостями?

— Ну, то що?

— І знаєш, через що той вечір?

— Де ж би я знав, коли я лежав у труні мертвий!

Підвівся, став, зняв руку вгору і проказав пишно:

— Сьогодні в мене літературні поминки по Євгенові Сагайдачному, нашому поетові, поминки з рефератами, співами, декламаціями і відповідною до випадку, дуже доброю товариською вечерею, по три карбованці з особи.

— Савенку, ти не дуриш?

— Бодай би я старим "філом" довіку лишився, коли брешу!