— А що таке ярмарок?
— Ви не бачили ярмарку? — здивувався автобус.— Ах, його ж уночі не буває!
І він розказував про яскраве торговище, де можна вибрати собі найвигадливішу річ від килима до писанки, переповідав розмови та жарти, яких наслухався, везучи людей з ярмарку додому.
— Ти сумуєш без людей,— сказали зорі.— Тобі треба вертатися на землю.
— Я там нікому не потрібен.
— Хіба може стати непотрібним друг?
— Я старий...
— Стара дружба тим більш дорога!
— Та ні вже, не вернуся.
Але відтоді автобус часто оповідав про земні вітри, які пахнуть арнікою й чебрецями, про гриби та чорниці, що їх у лісі — хоч коси, про річки й потоки, про зливи і крем’янисті дороги, бо й вони у спогадах малювалися несказанно гарними.
Тим часом гуцулів віз до села новенький автобус. Ух, як він мчав по асфальтівці! Як блискотіли його боки!
Проте назавтра гуцули дружно напалися на начальника автостанції:
— Верніть нам автобус, що був раніше!
— Ви ж маєте експрес! Чого ще хотіти? — здивувався начальник.
— Він не став коло моєї хати, і я мусила далеко вертатися,— поскаржилася бабуся.
— Він не підібрав нас на околиці села, і ми чекали наступного рейсу,— нарікало молоде подружжя.
— Він пошкодував своїх гарних коліс і не довіз нас на слобідку, а там стоїть аж дев’ять хат. Верніть нам колишній автобус!
— Гм...— замислився начальник станції.— Але ж ніхто не знає, куди ваш автобус подівся...
— Та що в вас за порядки! — обурилися люди.— Пропадають цілі автобуси!
І вони зчинили такий ґвалт, що начальник негайно пообіцяв розшукати пропажу.
У всі довколишні міста, села й хутірці полетіли телеграми. Дізналися про них і вовки. Сердиті за зухвалу втечу, вони розказали про автобус сільському листоноші, а той передав почуте куди слід. Астрономи теж не таїлися зі своїм відкриттям, і невдовзі жителі позаземних цивілізацій могли приймати радіограму:
"Коломийське АТП номер такий-то вимагає невідкладно повернути старий автобус крапка Він числиться на балансі АТП тому експлуатацію його на Чумацькому Шляху вважаємо неправомірною крапка"
Мабуть, зірки на радіограмах розуміються, бо хто б інший розповів автобусові, що його розшукують?
— Тепер уже ти не можеш не поїхати до людей,— сказали вони.
— Треба їхати,— погодився автобус.— Але й з вами розлучатися шкода.
— Ми щоночі світитимемо над твоєю дорогою!
— А я полечу з тобою! Я хочу до чебреців і арніки,— задзвенів голосок малого зореняти.— Візьми мене!
І воно вмостилося на вітровому склі.
На станції біля автобуса миттю виріс великий гурт.
— Потісніться ще трошечки! — просили знадвору, бо день був знову ярмарковий.
І ось наш автобус біжить знайомою дорогою. Вітер обвіває його пахощами полонини, жоржини й мальви кивають з квітників, і в його грудях, дарма що залізних, щось радісно щемить.
— Здрастуйте! — стишила хід срібляста "Лада".— Ви стояли на ремонті? Я вас давно не бачила...
— Мене? — не повірив автобус, а далі запевнив: — Віднині ми стрічатимемося щодня!
Ні, світ таки перемінився! "Нічого дивного,— міркував автобус.— Все-таки серед автобусів я якоюсь мірою космонавт". Йому легко і весело біглося, зореня сміялося на вітровому склі, а дорога стелилася поміж гір, від села до села, і не було їй кінця.