Я жінка твоя. Навіть Книга мене замовчує.
Бо що? — я ж бо жінка (набухла, порепана, тепла).
Я дивлюся в небо своїми очима вовчими.
Твоїми слідами підводяться тихо стебла.
І хащі осотів тривожні хіба що звечора,
Або по дощі, або в червні, як зела стиглі.
І зорі тремтять, хіба що ота, обпечена,
Спокійно вмирає, як вічна небесна стигма.
Я жінка твоя. На долонях моїх подряпини.
Я знаю твій запах — солодкий і терпко-п'яний.
Ти десь там — за зубром, розхитуєш землю лапами.
А син наш умер. І вгорі тільки Бог над нами.
Я жінка твоя...
Марианна Кияновская
Другие произведения Марианны Кияновской
- Адаме ти що вкусив від істини...
- В борделях снiв обвуглена iнфанта...
- Є сокровенні ми — між снами і неснами...
- Іноді довідуюся передостанні новини...
- Камінь, тяжкий від води, піднімаю із дна...
- Соломонові ночі. Апокрифи
- Спокій світу наприкінці...
- Страшно бо страшно бо страшно бо страшно
- Ця спека — лабіринт, в якому легко...
- Час, якщо він є, якщо існує...
- Все произведения Марианны Кияновской (19)