Я ще повернусь

Страница 7 из 23

Савченко Виктор

Віта подумала, що колись таке яскраве щастя зараз ніби вилиняло. Вона щодня поспішає з роботи, аби швидше з ним побачитись, а натомість години терпкого чекання та його стомлений погляд. Він весь час про щось думає, думає… В такі хвилини вона почувається зайвою, поза його думками. Колись, іще студентом, він казав, що вирішив присвятити себе науці. Тоді це їй здавалося романтичним. Вона бувала горда, коли розповідала подругам про нього. Що й казати, їй заздрили й заздрять. Та чи втіха це? Хіба отакі взаємини будуть між ними все життя? Пригадала подругу по роботі — чоловік її теж науковець, проте знаходить час майже щодня приходити за нею… А може, Володимир розлюбив? Подумки глянула на себе збоку. Глянула не своїми очима, а очима чорноволосого інженера з конструкторського відділу, який часто заходив до неї в копіювальну. В тих очах було захоплення… Ні, Володимир не зможе розлюби-ти…

VII

Білі сніжинки-комети полосували нічну порожнечу і скочувалися по теплому склі прозорими краплинами. На мить здалося, що він у батьківській хаті, що йому зараз дванадцять чи тринадцять років. Дитячий погляд все глибше й глибше занурюється в темряву, борсається, намагається осягнути таємницю ночі, таємницю снігу. В хаті пахне картоплею. Бабуся обдирає лушпиння й кладе її паруючу на полив'яну тарелю. Ось-ось має прийти батько з депо, де він працює слюсарем. Бабуся наллє в три блюдця пахучої олії…

Спогад тане, відлітає в ніч. Біля столу темноволоса дівчина в білій кофтині схилилась над аркушем міліметрового паперу. В мензурці букетик гвоздик.

"Отут наші аспіранти, Любо, — пригадав Заболотний. — Проходь, проходь, не соромся. Володимире Кононовичу, ця дівчина — студентка-дипломниця. Познайом її з обставинами, введи в курс справи… Будеш у неї науковим керівником. Ну, я пішов. Привіт бакалаврам".

Ковзнув поглядом по періодичній системі — її недавно повісила Люба — між вікном та витяжною шафою. "Вольфрам. У перекладі — вовча паща… Уран. У Ковальського є кіт Уран. Здоровенний котище — сибірської породи. Любить, коли Ковальський плеще його по боці долонею-оладкою, голосно мурчить, аж сопе від насолоди. А Ковальського дружина кличе Юреком. Ха-ха, Юрек… Дружина — дебела жінка. Обличчя гарне, але мертвотно-бліде, неначе з недопеченого тіста. В університеті працює. Доцент…"

Раптом відчув голод. "Під витяжкою лежить пакунок із їжею. Віта вранці непомітно впхнула в кишеню".

Поклав перед Любою бутерброд.

— Пригощайтесь.

— Дякую. Я вже їла, — сором'язливо блиснула чорними очима. — Одна крапка весь час випадає з графіка. Я вже тричі повторювала дослід. Ось тут, — показала ділянку на графіку.

— Цікаво… — наморщив лоба. — А що це за буфер? Чи не бреше потенціометр?

— Мені здається, тут справа не в буфері. Я його готувала зовсім недавно. Скоріше тут утворюється якась нова речовина.

— Нова речовина? Можливо, маєте рацію… Треба ще раз переглянути літературу.

В коридорі почулися знайомі кроки, а згодом легенький стукіт у двері.

— Заходьте.

На порозі з'явилася Віта. Метнула бентежний погляд на Любу, на Заболотного, котрий здивовано усміхався — вона ще ніколи до нього не приходила.

— Я невчасно? — втупилася в букетик гвоздик, від чого вони ніби затлілись.

"Ось-ось запалають", — подумав Володимир.

— Проходь, проходь. Ми вже скінчили роботу. Приберемо тільки, — заметушився. — Вибачте, я вас не познайомив…

— Віко, чому ти така сумна? — запитав,

коли вони вже ішли засніженим проспектом.

— Ні, ні, все гаразд.

— Та, мабуть, негаразд, коли мовчиш. Адже ти завжди мені про щось розповідала, — зазирнув їй у вічі. Вони ледь жевріли холодним вогнем, нагадували нічні вікна, світло яких ледь пробивається крізь щільні ширми. "Що за цими ширмами? Чи не ревнощі? Вона якось дивно дивилася на Любу, на квіти…"

— Ти ревнуєш, Віто?

— З чого ти взяв? — відповіла поспіхом.

— Вчора я сказав, що працюю з Любою, а сьогодні ти прийшла до мене в лабораторію.

— А що, не треба було? Добре, я цього не робитиму.

— Навпаки. Мені було приємно. Вони проходили мимо кінотеатру. Було пізно, й біля каси стояло лише кілька чоловік.

— Ходімо в кіно, — запропонував. Замість відповіді взяла його під руку, щільніше притиснулась.

VIII

"Напевне, Люба має рацію. Тут щось утворюється. Інакше чому б так швидко мінялася кислотність… — поспішаючи, лаштував установку для вакуума. — Але терпіння, терпіння…"

За вікном була ніч. Лише з протилежного боку жовтіли вікна багатоповерхового будинку.

Заболотний натис пускач. Насос спочатку дзвінко, а потім глухіше, глухіше запрацював, висмоктуючи з-під ковпака рештки повітря. "Ого! Вже одинадцята, — зиркнув на годинника, стомлено сів до столу. — Цілий тиждень згайнував на лаштування. Навіть Люба не витримала й пішла раніше. Але установку налагоджено". Перед ним стояло невелике люстерко. "Неохайним стаєш, хлопче, — угледів бліді щоки, втикані густою щетиною. — Щось перекусити б…" Розгорнув пакунок із двома шматочками ковбаси та скибочкою хліба, які залишилися ще з обіду. "Вистачить. На ніч не слід багато їсти". Насос глухо працював, ніби хтось кулаком гатив у тонкий перестінок. В сусідньому будинку тепер світилося лише в одному вікні.

"Спробувати відсмоктати воду, але ж це забере багато часу… Все ж залишусь, — вирішив. — До третьої, напевне, відсмокчеться. А завтра — на рентген. Побачимо, що там утворилося…" На мить подумав, що вдома будуть хвилюватися, та цікавість перемогла, й він, діставши з ексикатора образки, почав ставити під ковпак.

— Добрий вечір.

Заболотний озирнувся. На порозі стояв ін-ститутський сторож. Вуса і комір кожуха прикрашено льодовими бурульками.

— Оце оглядав інститут, дивлюся, світиться. Аж не повірив, що в таку годину може ще хтось працювати.

— Проходьте, сідайте. Можете скинути кожуха. Тут тепло.

Сторож розстібнув ґудзики, але кожуха не скинув.

— Старий уже. До тепла тягне… А ваше вікно я примітив. Завжди в ньому світиться. Вже кругом, бува, повимикають, а тут горить, горить…

— Сідайте, — знову запросив старого Володимир.

— Мабуть, шанує вас начальство. Адже мало хто так багато працює.— Старий зручніше вмощувався на стільці.— Юрко Ковальський у вас за начальника?