Почав накрапати дощ. Заболотний, не поспішаючи, йшов до гуртожитку. Йому було приємно відчувати прохолодні краплини, що розбивались об ніс, щоки, лоб. Захотілося вимокнути під дощем, як цього прагне людина, яку довго мучила спрага.
По важких роздумах він вирішив нарешті вернутися до Віти. Цього ж вечора піде до неї —либонь, не прожене…
…Дощ ущух, але туман чорною піною огортав будинки, дерева, людей. Світло ліхтарів струмилося пласкими жмутками, заломлювалось і зникало у вологому повітрі. На перехресті нерухомо стояв міліціонер у сірій плащ-накидці, а поряд, на зупинці, куди не сягало світло, кілька постатей чекали трамвая. Заболотний не помічав туману. Він зупинився під деревом, із якого капало навіть при легкому подихові вітру, прикипів поглядом до зупинки. Напружився, боячись проминути хоча б одну постать. Годинник на розі показував пів на одинадцяту. "Чому її немає? Якщо пішла на восьму в кіно, то вже пора…. З часу нашої останньої зустрічі минуло місяців чотири. Сумних чотири місяці. В перші дні по розлученні вона якось приходила в гуртожиток, прохала повернутись. Казала, що ніколи не дорікатиме роботою. Питала, чи не набридло в гуртожитку… Я скажу тобі сьогодні, що мені набридло прати сорочки, вистоювати черги в їдальні. Набридло бути без тебе!" Він хотів сказати їй це сьогодні, бо сумнів кожної хвилини міг заповзти в мозок холодним полозом — ворушити минуле. "Якою ж я був твариною! Забрав колись у голову, що моє покликання наука, й віддавав їй усе". В уяві спливли перші місяці після одруження. Він приходив з інституту; Віта, одягши старенького халатика, метушилась у незвичній ролі молодої дружини, збираючи до столу, а він крадькома милувався її струн-кою постаттю. Його руки знову відчули той дотик до прохолодного тіла. Здавалось, у ранкових сутінках на ньому, як на мармурі, повинна з'явитись роса… Хотілося стиснути той живий мармур, що поблискував на тлі білого покривала, котре сповзло і лежало зібгане поряд.
Із туману випірнув трамвай. Намагався розпізнати її крізь тьмяні вікна вагона, але вийшов останній пасажир і зачинились двері.
Сильно калатнуло серце. Вона. Не кваплячись, іде вологим бруком, а поряд якийсь чоловік. Дбайливо взяв ЇЇ під руку, коли Віта переступала калюжу. Заболотний ішов протилежним боком вулиці. Чомусь пригадав, як його вперше відшмагали. Мачушина рука хльоскала вірьовкою, мокрою вірьовкою, на якій вішають білизну, по спині, по голові, по ногах.
Ось вони зайшли у двір. По хвилі у вікні спалахнуло світло. "Життя, як подивишся оком холодним кругом, це витвір пустого, безглуздого жарту…"
…Світло у вікні погасло. Біла, напівоголена рука прочинила вікно. В туман потекла знайома мелодія… "Дзінь!" Неначе щось тріснуло в мозку. Відчуття повної розгубленості ртуттю влилося в серце, зробило його важким, малорухомим. "Непотрібний…"
Зненацька спливли в пам'яті слова, які прочитав колись у Рабіндраната Тагора: "Якщо нікому освітити тобі шлях і в буряну темну ніч перед тобою зачинилися двері — запали своє серце вогнем блискавки!"
Та навколо ні бурі, ні блискавиць. Був звичайний сльотавий морок".
XIII
На стукіт ніхто не відповів. Тоді Микола штовхнув двері. В кімнаті було темно й незатишно. Біля порога валялось кілька шматків зібганого паперу, порожня коробка від цигарок. Світло ледь продиралося крізь брудне скло. Заболотний лежав, звісивши ноги, на ліжкові, головою до дверей, у своєму парадному чорному костюмі. Нечищені черевики поблискували. Він не поворухнувся, лише навскіс глипнув у бік Миколи. Щось сплеснуло в його зіницях, сплеснуло й одразу ж погасло. Байдуже, неначе вони бачилися тільки сьогодні вранці, промовив:
— А, це ти. Проходь. — Знехотя підвівся, поправляючи накрохмалений комірець.
На вулиці було ще тепло, але в цій кімнаті відчувався вологий холод, холод підвалів та затінених місць. "Ми ж не бачилися стільки часу!" — майнуло в Миколиній голові.
— Не буде теплого прийому, — прорипів той, неначе читаючи думки. — Непридатні для цього апартаменти.
Віджбурнув ногою цигаркову коробку.
— Палити є?
Микола кинув на стіл портсигар. Заболотний, не кваплячись, закурив і, сівши до столу, повіяв наскрізним, мов протяг, поглядом. Від нього тхнуло спиртним.
— У тебе вигляд ділка… — мовив тим же рипучим голосом і відвів очі. Микола внутрішньо сіпнувся:
— Ти дивишся інколи на себе збоку? Тебе що, пограбували? Поглумилися над твоїми почуттями? Наплювали в душу? Відкіля все це?..
Той, не звертаючи уваги на його слова, підійшов до шафи, дістав недопиту пляшку й кілька кружечків сухої ковбаси на папірці. Білий відчув, як до горла щось стало підкочуватись, боляче тиснути. Треба було взяти себе в руки, не показувати почуттів. Він мусив щось сказати, але не міг.
— Дякую за прийом. Мені пора, — ковзнув поглядом по відпрасованому костюмі, накрохмаленій сорочці.— Бажаю приємно провести вечір, — відсунув стілець, маючи намір вийти.
— Ну, сідай, сідай… — Заболотний взяв його за руку. — Говорити з тобою треба… Це добре, що ти приїхав. Я сьогодні тільки думав про тебе. Навіть листа вирішив написати. А на парадність не звертай уваги, я кожної суботи вбираюся, мов на іменини, а потім сиджу, на когось чекаю, сам не знаю на кого. Просто здається, що мене мусить хтось відвідати. Як бачиш, почуття не зрадило. Давай хильнемо по маленькій, а там придумаємо якусь розвагу, — намагався говорити невимушене, але це давалося йому важко.
Споночіло. Він підвівся, увімкнув світло. Пляшка на три чверті була повна горілки. Синя, худа рука наливала рідину в склянки, на дні яких жовтіли рештки вина.
— Щоб наша коза з'їла вовка, — мовив Заболотний і випив одним духом.
— Ти розлучився з дружиною?
— Так, — криво усміхнувся. — Одруження — гарна річ, але не варто робити з нього звички. Пішов від неї. Набридло вислуховувати буркотіння, без того нудно. — Уважно розглядав колір підфарбованої вином горілки. — Пий, — порадив.
— Коли тебе послухає людина, яка нічого про тебе не знає, уявляєш, що вона подумає.
— А мені начхати, що про мене подумають. У мене є своя думка про себе, — в голосі забриніли подразливі нотки. Очі скаламутніли.