— Спіді! — гукнув і Пауелл.— Іди сюди! Дистанція між людьми і роботом-блукальцем швидко зменшувалася,— більш завдяки зусиллям Спіді, ніж уповільненій ході застарілих за десять років "коней" Донована й Пауелла.
Вони були надто близько, щоб не помітити, що хода Спіді якась невпевнена — він похитувався з боку на бік. Пауелл замахав рукою і гранично збільшив звук свого компактного, вмонтованого в шолом радіопередавача, готуючись крикнути ще раз. Та Спіді вже їх помітив.
Нараз він зупинився і якийсь час стояв, ледь похитуючись, ніби від легкого вітру.
— Все гаразд! — гукав Пауелл.— Прямуй до нас, хлопче!
Уперше в навушниках Пауелла пролунав голос Спіді:
— Оце здорово! Давайте пограємось! Ви ловите мене, а я вас. Кохання не розлучить нас. Я — маленька квіточка, запашна... я маленька квіточка... Урра! — Повернувшись, він так швидко помчав назад, що з-під його п'ят полетіли грудки спеченої пилюки. Останні слова, що він їх гукнув здалеку, були: "Росте маленька квіточка під столітнім дубом". Відтак почулося дивне металеве клацання, яке, можливо, означало, що на робота напала гикавка.
Донован тихо сказав:
— Звідки він узяв вірші Гілберта і Селівана? Послухай, Грегу, він... він п'яний або щось таке.
— Якби ти мені не сказав, я б і не здогадався,— відповів Пауелл з гіркотою в голосі.—
Вертаймось до скелі, в затінок, бо я вже підсмажуюсь.
Напружену тишу порушив Пауелл.
— По-перше, Спіді не п'яний — це ж же людина. Спіді — робот, а роботи не п'яніють. I все-таки з ним щось негаразд, а це те ж саме, що для людини сп'яніння.
— Як на мене, то він п'яний,— рішуче сказав Донован,— і наскільки мені відомо, він думає, що ми тут з ним граємося в піжмурки. А нам не до іграшок. Йдеться про життя або смерть, і смерть, правду кажучи, страшну.
— Гаразд, не гарячкуй. Робот є робот. Як тільки дізнаємося, що в ньому зламалося, ми зможемо його полагодити.
— Дізнаємось...— жовчно докинув Донован. Пауелл пропустив іронію повз вуха.
— Спіді чудово пристосований до меркуріанського середовища. Але цей район,— він обвів кругом рукою,— незвичайний, з явною аномалією. От де заковика. Звідки, наприклад, взялися ці кристали? Вони могли утворитися з рідини, яка повільно застигла. Але де взятися такій гарячій рідині, щоб вона могла застигнути під сонцем Меркурія?
— Вулканічне явище,— висловив здогад Донован. Пауелл напружився.
— Устами дитини...— почав він дивним, ніби чужим, голосом і замовк. Тоді озвався знову:
— Послухай, Майку, що ти сказав Спіді, коли посилав його по селен?
Для Донована таке запитання було несподіваним.
— А дідько його знає. Не пам'ятаю. Я тільки сказав йому принести селен.
— Ну, це я знаю. Але як? Спробуй пригадати точно.
— Я сказав... Ага... Я сказав: "Спіді, нам треба трохи селену. Ти можеш дістати його там-то й там-то. Піди й принеси". Оце й усе. А ти хотів, щоб я як сказав?
— Ти не сказав йому, що це невідкладна справа, ні?
— А для чого? I так ясно. Пауелл зітхнув:
— Тут уже нічим не зарадиш — ми втрапили в халепу.
Він зліз зі свого робота і сів, притулившись спиною до скелі. Донован підсів до нього, і вони взялися за руки. А там, де кінчалася тінь, палюче сонце, здавалося, чатувало на них, як кіт на мишу. Поряд стояли невидимі в темряві два велетенські роботи й дивилися на них тьмяним червоним світлом своїх фотоелектричних очей — незворушні, спокійні, байдужі.
Байдужі! Такі, як і весь цей отруйний Меркурій — мала планета, що приносить велике нещастя.
У навушниках Донован почув напружений голос Пауелла:
— Тепер слухай. Давай почнемо з трьох законів робототехніки — законів, які міцно вкарбовано в позитронний мозок робота.— У темряві він почав загинати пальці.— Отже, по-перше, робот не може заподіяти шкоди людині або ж допустити, щоб людині було завдано шкоди.
— Правильно!
— По-друге,— вів далі Пауелл,— робот мусить підкорятися наказам людини, якщо ці накази не суперечать Першому закону.
— Правильно!
— По-третє, робот повинен дбати про свою
безпеку, поки це не суперечить Першому і Другому законам.
— Правильно. I до чого ж ми дійшли?
— Саме цим все й пояснюється. Суперечності між усіма цими законами врівноважуються різницею позитронних потенціалів у мозку. Скажімо, робот наражається на небезпеку й усвідомлює це. Потенціал, що утворюється згідно з Третім законом, примушує його повернутися назад. Але уяви собі, що ти послав його туди, де на нього чигає небезпека. Тоді Другий закон утворює протилежний потенціал, вищий за попередній, і робот виконує наказ, ризикуючи власним існуванням.
— Гаразд, усе це мені відомо. I що з того?
— Давай візьмемо історію зі Спіді — одна з найостанніших моделей — спеціалізована й дорога, як лінкор. Його не так-то й легко знищити.
— Ну, а далі?
— А далі те, що Третій закон запрограмовано в моделях СПД особливо сильно — на цьому наголошують і інструкції. Робот цієї моделі прагне будь-що уникнути небезпеки. А ти, посилаючи Спіді по селен, дав команду неуважно, ніби між іншим, не наголосив на її важливості, а тому потенціал, пов'язаний з Другим законом, був надто слабкий. Ось тобі й пояснення.
— Гаразд, давай далі. Здається, я розумію.
— Отже, ти розумієш, про що йдеться? Там, біля селенового озера, якась небезпека. Вона зростає, як тільки робот наближається до озера, і на певній відстані від нього потенціал Третього закону, надзвичайно високий з самого початку, зрівнюється з потенціалом Другого закону, низьким із самого початку.
Донован схвильовано скочив на ноги.
— Ясно! Встановлюється рівновага: Третій закон жене його назад, а Другий — уперед...
— От він і кружляє довкола озера по лінії, де діє рівновага потенціалів. I якщо ми нічого не придумаємо, він і далі кружлятиме, як у старому доброму зачарованому колі...
По хвилинній мовчанці він провадив далі:
— I через те, між іншим, він робиться ніби п'яним. При рівновазі потенціалів діяльність половини позитронних з'єднань в мозку порушується. Я не фахівець з робототехніки, але це очевидно. Можливо, він утратив контроль над тими самими частинами свого вольового механізму, що її п'яна людина. Дуже мило!
— Але якби знати, від чого він бігає.