Народ московський вітає батька-отамана, кланяється. Степан теж кланяється з коня, усміхається. Настраждалися люди...
Так добре бачив Степан: проїхали кривими московськими вуличками... І вулички ж бо знайомі! Виїхали на Красну площу. Поминули лобне місце, прямуючи до Спаських воріт. Степан спішився і ввійшов у Кремль. Ось тобі й Кремль — Кремль як Кремль... А ось і палати царські.
У царських палатах — цар і бояри.
Степан увійшов, як він увійшов колись у домашню церковку митрополита астраханського: з ватагою, хазяйською ходою.
— Навкарачки!—звелів боярам.— Усі! Разом!
Бояри разом, слухняно стали навкарачки; на душі в отамана відлягло. Він, не зупиняючись, пройшов до трону і довго тягав царя по кам'яних білих плитах, примовляючи:
— Оце тобі, великий! Ось як ми його, великого! Ось він у нас який, великий!.. Де ж він великий? Затички робити з таких великих, бочки затикати. Дурість наша велика сидить отут... розсілася.— Степан штурхонув на-останок царя, випростався, подивився на нього зверху.— Оце він і весь... великий... Тьху!
Потім він примірився сісти на трон... Посидів трохи — не сподобалось,— робити нічого.
— Стирю! — покликав він улюбленого старого.
— Тут, батьку!
— Іди сідай. У царя часто грав — сідай: за всіх найвище тепер будеш.
— А що я там робитиму?.. Негоже соколу на вороняче місце.
— Іди, не упирайся, старий!
— Та що я там?! Лайно — царем. Я й не хотів зроду... Я так — зубоскалив. Неохота мені там... Та й що робити?
— Сидіти! Не лякайся, тут — м'яко, добре.
Стир підійшов, теж штурхнув лежачого царя, виліз на трон.
— Кварту сивухи! — звелів він.— А що з боярами робитимемо, батьку?
— Всіх повісити і — вниз по Волзі! Усіх! — закричав Степан.
9
Отямився Степан у незнайомому курені. Лежить він на широкій лежанці з перев'язаною головою. Нікого немає поряд, хотів оглядітися — голову повернути боляче. Хотів покликати кого-небудь... і застогнав.
До нього підійшов Матвій Іванов.
— Ну, слава тобі, господи! З того світу...
— Де ми? — спитав Степан.
— На Дону на твоєму рідному.— Матвій сів на лежанку.— Ну, сили в тебе!.. На троє коней. Боже, боже... вернув чоловіка... Слава тобі, господи!
— Ну? — спитав Степан, вимогливо дивлячись на Матвія.— Довго я отак?..
— Е-е!.. Я посивів, мабуть. Довго.— Матвій оглянувся на двері й заговорив, понизивши голос, так наче він таївся від когось:—А Волга, Степанку, палає. Палає, рідненька! Там уже, кажуть, не тридцять, а триста тисяч піднялося. Он як! А отаманочко тут — без війська! А вони там, любі,— без отамана. Я знову бога любити став: молив його, щоб вернув тебе. Ось — послухав. Ах, як добре, Степанку!.. Славно! А то вони понаставляли там своїх отаманів: багато і без толку. Широко розлилось, та мілко.
— А ти чого так — мовби крадешся від когось?
— На Дон тебе кликатимуть...— Матвій знову оглянувся на двері.— Жінка тут твоя, та Любим, та брат з Ларком наїздять...
— Де вони?
— У Кагальнику сидять. Хотіли тебе туди такого, ми з дідом не дали. Відстав від тебе Дон — і начхай на нього. Ще викажуть. На Волгу, батьку!.. Збери всіх там докупи — захитається Москва. Бач, казав я тобі: там порятунок. Не вірив ти все мужикові, а він он як піднявся!.. Е-е, тепер його нелегко збороти. Тепер він довго не вгамується... раз уже кілка виламав.
— А на Дону що?
— Корній твій узяв гору. Кагальник хотіли боєм забрати — не далися. Бери тепер усіх звідтіля — і...
— Багато в Кагальнику? — допитувався Степан.
— Сотні з три.
— А в Астрахані?
— Васько помер, царство небесне. Митрополита вбили, знаєш. Даремно. І ти з церквою даремно сварився — прокленуть вони тебе: погрожують. Це промашка твоя. Дон же весь... розшипірився — я так і знав. Але мужик, він... Послухай, Степане, поки тобі іншого не набалакали: мужик тепер у силі. Не дивися, що його лупцюють,— він сам розлютився.
Увійшов дід Любим.
— Мати пресвята!..
— Прийшов провідати нас із того світу,— сказав щасливий Матвій.— Отак буває — не думали, не гадали.
— Що на Дону, діду? — спитав і в Любима Степан.
— Погано, отамане. Корній та Мишко Самаренін гору взяли. Хто й хотів повернутися — принишкли. А вони взяли та ще й чутку пустили, Корній: зарубали, мовляв, тебе...
— Степанку,— не вгамовувався зі своєю радістю Матвій,— отепер скажу тобі... Ще коли від Синбірська утікали, думав, на тебе дивлячись, та слабий ти був — не сказав. Ти про Ісуса знаєш?
— Ну? Як це? Знаю...
— Як він загинув, знаєш? Розказував, мабуть, піп?.. Добре знав: йому ж там — погибель, у Єрусалимі, а йшов туди. Я й досі не можу зрозуміти: навіщо ж іти було туди, коли наперед усе знаєш? Невже так можна? А дивився на тебе й думав: можна. Ви що, у смерть не вірите, чи як? Ну, той — син божий, він знав, що воскресне... А ти? Чи ви думаєте: люблять вас усі — значить, ніякого кінця не буде. Так, чи що? Добре бачить: загине — ні, йде. Чи вже й жити не хочеться — настає пора. Пре на свою погибель, удержу немає. Мені хочеться це збагнути. А сам не можу. Обміркуй тепер усе, добре обміркуй... Я тобі недаремно це розповів, про Христа.
Степан хотів удуматися в Матвієві слова, але — складно це, важко, не тепер. Ще слабість велика в тілі... Ще кулака не стиснеш туго — отака слабість. Він заплющив очі й довго лежав, намагаючись пригадати, як усе сталося з ним... Чи й справді в сутичці якійсь рубонули? Чи — як ?
— А козаки що? — знову спитав він Любима.
— А що козаки?! Я ж кажу: немає тебе — вони врізнобіч. Корній владарює...
— І начхати на них! — із силою сказав Матвій.
Дід Любим подивився на нього з усмішкою, поскаржився Степанові:
— Загриз мене тут зовсім. Я вже не радий, що й козак.
Степан підвівся був з лежака, але його хитнуло вбік. Він сів знову, поторкав голову.
— Лежи вже!.. Куди ти? —сказав Матвій.
Та Степан звикав до нового стану. Сили поволі поверталися до нього.
— Коли Ларко з Фролом приїдуть? — запитав.
— Сьогодні завітають,— відповів Любим.
— Олена з ними?
— Олена тут. Зараз покличу.— Матвій вийшов з куреня.
— Справді, на Волзі?..— спитав Степан старого.— Чи прибріхує?
Дід Любим подумав.
— Не знаю, як тобі сказати. Піднялося багато. З Оси-повим, з Васьком Федоровим, Харитонов — ці наче військом тримаються, решта — хто в ліс, хто куди... Розлилося широко, та мілко, це він правду каже. Туди кличе?