Степан зачекав, коли прийдуть усі, встав, пройшовся по намету... Знову він не пив, був зібраний, бистрий на рішення. Схуд за останні бурхливі дні.
— Що ви там розклалися? — спитав Мишка й Васька.
— Листи — на матінку Русь...
— Опісля писатимете. Васько, вийди,— звелів він боярському синові, якому не вірив, але тримав коло себе — за вміння швидко й гарно писати.
Васько вийшов, анітрохи не образившись.
— Ось... Оголошую,— заявив Степан як своє остаточне рішення. Мова йшла про те: оголошувати війську й народові, що з разінцями йдуть "патріарх" і "царевич Олексій", чи ще зачекати.
— Степане...— заговорив був Матвій, котрий з усіх сил противився обманові,— дай слово мовити: якщо ти...
— Мовчи! — підвищив голос Степан.— Я твою думку знаю, Матвію. Що скажеш, Федоре? — Він став напроти Федора.
— Даремно не даєш йому говорити,— сказав Федір з докором.— Він...
— Я тебе питаю! Тобі велю: кажи, як сам думаєш.
— Якого біса кличеш тоді!—розсердився Федір.— Як не по-твоєму, то рота не даєш нікому відкрити. Не клич тоді.
— Не ховайся за інших. А то наловчились: як трохи що, так зразу язика в... Кажи!
— Що це, курці голову одрубати?... "Кажи". З молодицею в постелі я ще, може, побалакав би. І то — недовго. Не вмію, не вродився таким. А думаю я з Матвієм однаково: на якого біса вони нам здались? Собаці п'ята нога. У нас і так уже он скільки — тридцять тисяч. Кого дурити? І те ще затям: від Никона справді відсахнулось багато народу... Гірше наробимо зі своїми хитрощами.
— Говорити не вміє! А наговорив три міхи. Тридцять тисяч — це мало. Треба тридцять по тридцять. Там підуть міста — не рівня Царицинові чи Саратову.— Степан не хотів цього показати, але Федорові слова заронили в душу сумнів; він думав і хотів, щоб йому як-небудь допомогли в його думках, але зовсім не просив про це. Сам на сам вирішив, що — хай і обман, аби допомогло ділу. Вся заковика тільки з цим "патріархом": Никона на Русі, кажуть, зреклося багато, не наробити б собі гірше, справді.
— Вони ж ідуть! Вони ж не... це... не те що — стало їх тридцять, і все, і більше нема. Два тижні тому в нас і п'ятнадцяти не було,— стояв на своєму Федір.
— Як ти, Ларко? — спитав Степан Ларка, теж зупинившись перед ним.
Ларко подумав.
— Та мене теж верне від них. На якого?..— сказав він щиро.
— Нічогісінько не розуміють! — гірко вигукнув Степан.— Спробуй повоюй з такими. Сам голову сушиш тут — ні поради розумної, анічого... посідали на шию й ніжки позвішували.
— Чого не розуміємо?—здивувався Федір.— О!.. Не розуміють його.
Степан напористо — уже вкотре — став усім пояснювати:
— Так думатимуть, що сам я хочу царем на Москві сісти. А коли ці з'являться,— значить, не сам я, а наслід-ного веду на престол. Є різниця?..
— Ти менше кричи скрізь, що не хочеш царем бути, тоді й не думатимуть так,— порадив Матвій.
— Як не думатимуть? — не зрозумів Степан.
— Що царем хочеш сісти. А то — кричиш, а всі навпаки думають: царем сісти надумав. Це вже так людина заквашена: їй одне, вона — друге.
— Іди ти!..— одмахнувся Степан.
— Я піду, а ось ти з тими своїми чи далеко підеш? Мало ще народ обдурювали! Ні!.. Ще й цьому дай обдурити. А як обман розкриється?
— Для його ж вигоди обман, дурню! Не мені цього треба.
-— А все інше як? Усе — для його вигоди. А чого ж так страхаєшся, якщо й подумають, що царем? Ну — царем.
— Який я цар? — Степан, і це свята правда, навіть потайки не думав: бути йому царем на Русі чи ні. Може, отаманом якимсь Великим...
-Ще й який цар! Тільки свавільний надто... Ну — зате слухатимуться. Був би з народом добрий — будеш і царем хорошим. Тут великого розуму не треба: сиди високо та плюй далеко.— Завжди, коли мова заходила про царя, Матвій дивився на Степана допитливо й весело.
— Он як! — вигукнув Степан.— Легко в тебе вийшло. Аж справді посидіти охота. Плювати навчуся, далі від інших насобачусь...
— Тут важливо ще — влучно,— докинув Ларко.
Засміялися. Та Матвій не відставав від Степана.
— Але ж думка є, Степане, нас хоч не обдурюй. Скажи, притримати її хочеш до пори до часу, ту думку. То й не кажи поки що. Яке нам діло — ким ти там станеш?
— Вам нема діла, іншим є.— Тепер уже й Степан серйозно втягнувся в суперечку з допитливим мужиком.
— Кому ж? — допитувався Матвій.
— Є...
— Кому?
— Стрільцям, з якими нам ще доведеться зіткнутися, їм є діло: чи то самозванець іде, чи то ведуть корінного царевича на престол. Як знатимуть, така в них і охота битися буде. Нам треба, щоб та охота зовсім пропала.
— Та нехай знають! — вигукнув Ларко.— Ми що, з лиця спадемо? Оголошуй.— Отаман переконував його більше, ніж занудливий Матвій.
— Не в тім річ, що знатимуть,— упирався Матвій.— Царевич же помер — от і вийде, що брешемо ми. Ніби бояри не зможуть стрільцям правду розказати! Овва!.. Зможуть, а ми в дурні пошиємося з цим царевичем. З якими очима на Москву з'явимося?
— Треба спершу з'явитися туди,— резонно зауважив Степан.— На Москву вже з'явився, швидкий який.
— Ну... а ти дай мені так подумати: ось — з'явились. А там і старе й мале, всі знають: царевич давно в землі. А ми — ось вони: пих, з царевичем. Хто ж ми такі будемо?
Степанові не хотілося так далеко думати.
— До Москви ще дійти треба,— повторив він.— А там буде видно. Буде день — буде хліб. Скликайте козаків, котрі поблизу. Оголошую. Як гадаєш, Асане? — напослідок ще весело спитав він татарина.
— Як знаєш, батьку,— відповів татарський мурза.— Оголошуй: наша пика не стане худою.— Асан засміявся.
— Матвію?! — Степан все ж хотів пройняти мужика, хотів, щоб той схилився перед його правдою.
— Оголошуй... що я можу зробити? Знаю тільки, що дурість.— Матвій погодився, але — болісно й безнадійно, не в силах він нічого нікому тут довести.
Козаки — рядові, десятники, які трапились поблизу,— заповнили отаманів намет. Ніхто не знав, навіщо їх покликали. Степана в наметі не було (він вийшов, коли стали надходити козаки).
Раптом запона, що прикривала вхід до намету, розкрилася... Увійшов Степан, а з ним... царевич Олексій Олексійович і патріарх Никон. Особливо поважний вигляд мав Никон — здоровенний, з важкими ручищами, з густою пістрявою бородою.